Розділ 1. Кров на білому шовку. Частина 1.

Вона відчула холод. Він пробирався крізь тканину сукні, змушуючи шкіру вкриватися сиротами. У горлі стояла нудотна гіркота, а на язиці відчувався різкий металевий присмак.

Беатріс змусила себе розплющити очі. Кімната хиталася перед нею, затягнута сірим серпанком, крізь який ледь пробивалося світло гасових ліхтарів з вулиці. Вона спробувала спертися рукою на підлогу, щоб підвестися, але долоня ковзнула по чомусь мокрому й липкому.

Смарагдові очі повільно опустилися до долоні, а тоді широко розплющилися. Біле мереживо вінчальної сукні було зіпсоване темними плямами, що розповзалися по тканині. Беатріс підняла руку. Пальці тремтіли, на них темніла багряна рідина. Невже це кров... Її погляд ковзнув далі, по килиму, і зупинився на нерухомому тілі чоловіка. Її чоловіка. Очі графа Мортімера були скляними, на обличчі застиг жах.

Беатріс відсахнулася. Вона спробувала вдихнути, але повітря ніби застрягло в горлі. Думки плуталися. За спиною клацнула дверна ручка, і двері нерішуче прочинилися.

– Мілорде? Міледі? – пролунав невпевнений голос служниці.

Дівчина ступила в напівтемряву спальні. Спершу подивилася на Беатріс, яка сиділа на підлозі в закривавленій сукні, а потім перевела погляд на перерізане горло графа.

Срібна таця вислизнула з її рук. Порцеляна розлетілася по паркету, і наступної миті тишу маєтку Мортімерів розітнув пронизливий крик.

***

Сирість кам'яних стін в'язниці пробирала до кісток. Беатріс сиділа на жорсткій дерев'яній лаві, склавши брудні руки на колінах. Пальці німіли від холоду, але спину вона тримала рівно навіть у цій напівтемній камері, де пахло цвіллю. Рівна постава – останнє, що залишилося їй від гордості роду Блеквудів.

Тишу порушував монотонний звук у кутку: зі стелі крапля за краплею капала вода. Беатріс не могла відвести від нього думок.

Кап-кап. Кап-кап.

Їй здавалося, що вона божеволіє.

Вона прикрила очі й укотре прокрутила в голові власні слова.

"Я не вбивала його. У кімнаті з каміна пішов солодкуватий дим. Мені почали ввижатися тіні, кімната попливла, а потім я знепритомніла. А прокинулася вже тоді, коли він був мертвий".

Беатріс повторювала ці покази поліції вже з десяток разів. І щоразу у відповідь бачила поблажливі посмішки констеблів. Ніхто не знайшов слідів диму, а розповідь про загадкові тіні ніхто й слухати не хотів. Для поліції, як і для всього лондонського вищого світу, усе було просто: збідніла молода аристократка, багатий старий граф і ніж на місці злочину.

Справу вирішили ще до того, як її привезли сюди. Беатріс Мортімер, в дівочому Блеквуд, стала вбивцею в очах усіх присутніх тієї миті, коли служниця закричала в їхній спальні.

Вона заплющила очі. Кого тепер звинувачувати? Батька, чия пристрасть до зеленого сукна й карткових боргів пустила їхній стародавній рід за вітром? Чи себе саму – за те, що покірно дозволила продати себе, наче красиву порцелянову ляльку, сподіваючись зберегти гідність у цьому шлюбі?

Якби Беатріс знала, чим усе закінчиться, то, мабуть, стрибнула б у Темзу ще до вінчання.

– Я б сказав "доброго ранку", графине, але бачу, що ніч у вас видалася насиченою.

Графиня рвучко розплющила очі й обернулася на голос. Біля грат стояв незнайомий чоловік. Він неквапливо чиркнув сірником і прикурив цигарку. Їхні погляди зустрілися.

– Чудова витримка як для вбивці, міледі, – промовив він із гострою іронією. – Весь Лондон уже встиг сплести для вас зашморг. Тож розкажете мені свою захопливу історію?