***

Леся спостерігала за ріденьким ланцюжком людей, які пробиралися через кучугури до зупинки на перехресті.

«Обласний центр, чорт забирай», – подумалося їй.

Постаті, закутані у темні куртки і пальта, нагадували чапель: рвучко висмикували зі снігу одну ногу, згинали її в коліні, опускали вниз, а потім те саме повторювали з другою. Вгрузали і провалювались, навіть ідучи по чужих слідах.

Леся примружилася від вітру і підтягнула комір повище. Повз її втоптаний п’ятачок снігу зрідка прокочувались машини, незвично повільні і обережні. Вона проводжала їх невдоволеним злегка заздрісним поглядом.

Вітер посилився. Леся намацала в кишені телефон, витягла його і піднесла до обличчя. Натиснувши на кнопку блокування, придивилась до екрану. Було десять хвилин на першу, отже, вона вже провела на зупинці на десяток хвилин довше, ніж збиралась. Її очікування мало всі шанси затягнутися на невизначений термін, бо снігопад не припинявся, і маршрутки ходили нечасто.

«Зима згадала про дедлайн і таки викотила проект у передостанній день», –втомлено подумала Леся.

Фраза здалась їй непоганою, і ще кілька хвилин вона обмірковувала, як краще вписати вислів у майбутню статтю. Це на певний час відволікло її, але скоро вона не витримала і знову дістала телефон. Стягнувши з правої долоні рукавичку, Леся зняла блокування і швидко знайшла в контактах потрібний номер. Здійнявся вітер, пальці зробились неслухняними і почали тремтіти. Леся переклала телефон в іншу руку, сховала праву в кишеню і прикипіла поглядом до екрану, спостерігаючи за анімацією виклику. Нарешті, з’явилося зображення, що свідчило про встановлення зв’язку, і майже одразу з динаміка полилось нерозбірливе бурмотіння.

Леся зітхнула, заспокоюючись, і піднесла телефон до вуха.

«…знаходиться поза зоною досяжності. Залиште повідомлення…»

– От же ж, – стиха вилаялась Леся, відміняючи виклик.

Вона окинула поглядом зупинку. Довкола було пусто, тільки метрів за двадцять від перехрестя четверо чоловіків штовхали вгрузле у сніг авто.

Оголивши й другу долоню, Леся відправила через месенджер коротке повідомлення, після чого з полегшенням одягнула рукавички назад. Прийняте рішення вгамувало хвилювання, і вона вже подумки розраховувала, як працюватиме без додаткової пари рук.

За майже повної відсутності машин Леся без особливих докорів сумління перейшла дорогу на червоний.

Перша ціль знаходилася за сто-двісті метрів від перехрестя, далі по Шевченка. За нормальної погоди Леся дійшла б туди за п’ять хвилин, але зараз тротуари були завалені снігом. Де-не-де там виднілись одинокі ланцюжки слідів, які, врешті-решт, звертали до дороги і обривались. Лесі теж довелося пробиратися по ковзкій проїжджій частині, протертій шинами аж до криги.

Почувши ззаду шурхіт коліс, Леся відступила в сторону, прямо в сніговий замет скраю дороги. Повз неї проторохтіла маршрутка, невпевнено похитуючись з боку на бік. Леся провела її поглядом, і через мить краєм ока помітила якийсь рух праворуч від себе. Вона озирнулась і побачила невисоку дівчину в темно-червоній куртці, яка незграбно пробиралася через сніг на протилежній стороні.

Леся здивовано підняла брови, а дівчина помахала рукою, потім зупинилась, пропустила ще одну машину, після чого, посковзуючись, перебігла дорогу.

– Привіт, вибач, що спізнилась, ця погода просто пекло. Двічі мало не впала!

– Привіт, Настю, – посміхнулась Леся, обіймаючи подругу. – Я тобі дзвонила, а телефон поза зоною. Вже думала, щось трапилось.

– Та ні, – Настя ледь помітно скривилася, – батарея здохла.

Леся похитала головою, уважно роздивляючись подругу. Вони не бачились кілька років, хоча і підтримували зв’язок. Настя майже не змінилася, тільки погляд з-під важких повік був якимось втомленим.

– Треба рухатись, поки щось на нас не наїхало, – промовила вона. – Куди ми спочатку?

– По Шевченка до перехрестя з Рози Люксембург.

– ЇЇ, здається, перейменували, – відмітила Настя. Леся знизала плечима.

Почав падати сніг, дрібний, ніби пісок. Він колов обличчя, з вітром залітав під капюшон, запорошував очі. У таких умовах спілкуватися було складно, тож Леся йшла мовчки, прикриваючись від холодних поривів.

Їй здалося, що пройшла принаймні година, поки попереду виринули приземкуваті одноповерхові хатини. Леся і Настя перебралися з проїжджої частини на заметений тротуар і почали прокладати шлях через кучугури, поближче до будинків.

– Нічого собі, – промовила Леся. – Не думала, що скажу це, але добре, що зараз холодно. Уявляю, який тут стоїть сморід, коли погода тепліша.

Вона з деякою настороженістю підійшла до трухлявої будівлі, що нависала над вузенькою стежкою в снігу. Вікна старої одноповерхової хати не мали скла, натомість були забиті сміттям. Дах просів, а стіни оголились до м’яса – світлого дерева, що кошлатилось скрученими волокнами.

– Чорт забирай, – вирвалось у Лесі, коли вона перевела погляд трохи далі. – Чорт забирай.

– Його знову палили, – відгукнулась Настя стримано.

За першою будівлею виглядали рештки другої: з вигорілим дахом і проломами у стінах, крізь які виднілося захаращене купами сміття приміщення.

Лесю пересмикнуло. Вона уявила, як кожного дня люди проходять тут, подивляючись, чи не падає будівля їм на голову.

Вона роздратовано скинула з одного плеча рюкзак та дістала з його глибин диктофон і важкий чохол з фотоапаратом. Вирівнявши дихання, змусила себе зосередитися на роботі.