Анонс

Ось і добігли кінця пригоди Роми і Стасі. Та вже за кілька тижнів познайомлю вас із Лесею і Тарасом - героями книги, що поки має робочу назву «Чужий і найрідніший».

Родина в мене невелика, та старшого брата я собі точно не шукала. Ми давно же обоє дорослі, але ти за звичкою називаєш мене «мала», а я знову і знову намагаюсь ігнорувати цей нав’язаний тобою тип відносин. Не бреши собі і мені, досить вдавати що між нами є межа яку ти не можеш перетинати. Я сама її перетну, але як побіжиш – наздоганяти не буду.  Тож і вирішуй, лишитись для мене чужим чи насправді стати моєю родиною.

*****

Фрагменти перших глав.

*****

Я з гітарою з дитинства не розлучаюсь, а Руслан з барабаном. Заздрю йому, якщо чесно, з дитинства мріяв теж той інструмент опанувати, та мама щоразу замість ударних мене до інших інструментів привчала. І уроки фортепіано брав, і на скрипку водили, лише на гітару добровільно зголосився, хоча про барабан досі з ностальгією думаю. Як підріс і голос «ламатися» перестав, виявилось що і вокаліст я непоганий, то як нема поруч  інших учасників нашого гурту, у нас з Русиком непоганий акустичний дует вимальовується. Про великий шоу-бізнес лише мріяти можемо, та певну фан-базу швидко набули. Жіночу, в основному, нам на щастя. Один раз навіть у концерті в міському парку участь взяли. Звісно, запросив на цю подію всю родину Кушнір. Завітали, аплодували шалено. Навіть не здивувався коли і Лесю з ними побачив. Давно вже за рідню  її сприймаю, по крові одна Міла, а насправді наче двох сестер маю. На тому концерті нам дали дві пісні заспівати. Одну всім гуртом виконали, а другу акустичним дуетом. Друга, здається, всім більше до смаку припала. Голос у Руслана глибокий, хрипкий, не дивно що дівчата на нього очима виливали своє захоплення. Та й мені слави дісталося. Після концерту щасливі були неймовірно, бо приємно коли те що тебе зачіпає і у інших емоційну реакцію викликає. Гульнули після виступу добряче, а наступного дня Кушніри мене до себе запросили сказали що «свято для зірки» хочуть влаштувати. Тьотя Алла вчергове перевершила саму себе, зготувала як на весілля, батьків моїх до себе запросила. А їм їхати до столиці не так вже і довго, тож святкували всією родиною. Міла захлинаючись емоціями переповідала як пройшов концерт, Леся час від часу додавала коментарі, а тьотя Алла і її чоловік просто не мали пауз щоб слово вставити. Мама і тато на ніч лишились у Кушнірів, а я до себе у барліг поїхав. Та наступного дня вже довелось до тьоті Алли в гості проситись – до Руслана в гості батьки зібрались. Ну то не жити ж їм з сином в одній кімнаті? Звісно, жодних проблем не виникло, на тиждень знайшов собі прихисток. Не спокійний, як виявилось – дівчата грунтовно готувались до дня народження подруги. Міла з Лесею щохвилини сновигали між кімнатою і коридором. Мов ті стрекози, дзижчали і крутились біля великого дзеркала, платтячка приміряли. Днями у них грандіозна вечірка, тож юні панянки повністю захопились підготовкою: манікюр, парфум, зачіски, взуття... Страшне, скільки головняка! Оце починаю розуміти чого жінки так довго збираються, якщо вибір самих лише туфель навіть у малих дві години займає. На третій день, нарешті, визначились з усіма деталями, я полегшено зітхнув і визирнув глянути на фінальну примірку. Вони ж ще малі - п'ятнадцять лише, а все зробили аби собі зайвих років додати! Звісно, тьотя Алла пильнувала ті збори, тож косметикою себе не обмалювали, лише трохи блиску на губи дозволила.

*****

Вже звертаю у двір, коли бачу перед собою знайомий образ: синю сукно, туфлі на малесенькому підборі та русяві локони. Бачу, як біжить та не до Міли і не до себе - кудись за будинок. Точно знаю, там проходу до її двору немає,  зате там є халабуда, яку місцеві діти ще багато років тому облаштували. Дом Кушнірів з трьох боків різними установами обліплений, двір закритий і тихий, тож дитячу будівлю ніхто з сусідів не чіпав. Може свято рано скінчилося? Та тоді б і Міла поруч крутилася, а Леся точно сама. Невже щось трапилось? Пришвидшуюсь і йду за нею скоцюрбившись в три погибелі аби під балконами пролізти.

- Леся, ти тут? - точно тут, чую як носом шморгає, - Це Тарас.

Ані слова у відповідь. Підходжу ближче до навісу і заглядаю всередину:

- Лесик, що сталося?

Здається щось геть недобре, сидить на підлозі, руками коліна обіймає. Приб'ю когось, точно приб'ю. Аби сказала кого. Сів біля неї, плечем у плече туцьнув. Леся тихо носом хлюпає і обличчя від колін не піднімає.

- Лесик, кому руки зламати? Хто тобі свято споганив? - голос контролюю, та хочеться кричати, бо думки різні, вік такий що бозна що думаю. Сам у п'ятнадцять вже до дівчат цікавість мав, та не всі їй ладу дати можуть. Не дай Боже вгадав! Сидить мала поруч, тихо сльози ковтає.

- Все нормально, хочу на самоті побути, - здається так Леся відповідає, та лице в коліні вперла, голос стрибає - піди розбери що каже.

- Тебе хтось образив? - обережно допитуюсь я, - Кажи, бо все одно не піду.

- Не вигадуй дурниць, все добре.

- То чого втікла і рюмсаєш?

- Не того, про що ти подумав.

- То кажи чим допомогти можу.

Піднімає на мене очі повні води:

- А ти хіба на пластичного хірурга вчишся?

- Ні.

- То нічим і не допоможеш.