Глава 18

Аж два тижні в тій лікарні оклигував, не писав ні я йому, ні він мені. Та я й не чекала, хіба що сподівалась. А годину тому Ліна зателефонувала і сказала, що сьогодні приїде. Побажала їм гарного вечора і пішла хатніми справами займатись. Вони скінчились швидко, вирішила книжкою відволіктись, та теж не вийшло – свої думки цікавішими та складнішими за літературні були. Пісню собі не вмикала, вона тепер сама в моїй голові поселилася – не виженеш. Дзвінок у двері не одразу розпізнала, а як почула – злякалась. Вже пів на першу, коментадська година давно, в такий час або сусіди, або біда. Заглядаю у глазок – і те і інше. Стоїть за дверима мій сусід і моя біда в одній особі. Ще й моїм забутим ім’ям до мене звертається:

- Стася, це я, відчини.

Відчинила, звісно. Запросила в коридор, ледь стрималася, щоб як Ларс не зустріти, просто стала розглядати. Ще схуд, тепер його руки як людьскі виглядають, а не з плакату в спортзалі. Та все одно поруч із ним наче меншаю.

- Чого в таку пору прибіг? А якби патруль спинив?

- Та скільки тут через дорогу бігти? Все одно бачу з вікна, що не спиш. От і вирішив завітати. Мабуть запитати треба було. Не завадив нічому?

- Прям не знаю як сказати, я тут годину вже крізь літери пробираюсь, ніяк першу главу не подужаю. Тож ні, не завадив. Пішли чай пити, росповіси мені як постачання цього разу пройшло і чого аварією скінчилось.

Йде за мною, сідає на стілець, починає щось плести, наче я маю в те вірити. Він оповідач гарний, брехун також, та і я не така дурна. Розумію, його робота це як «Мосад» якийсь - він є і його немає, про таке вдома за чашкою чаю не балакають, та трохи злюсь що так гладко історію плете. Але слухаю, час від часу посміхаюсь в потрібних місцях або головою киваю. Реагую як треба, а всередині вихор закручується.

- А як же в аварію потрапив?

- Та дурень який мені на трасі перестрівся, вирулював від нього на узбіччя і зіслизнув далі. Та як бачиш, все добре, не поламався.

- А два тижні в лікарні чекав поки синці зійдуть?

- Трохи вивихнув плече, чекав поки заживе.

- Не знала, що з такими травмами зараз  на стаціонарі тримають.

- То у великих містах на те місця нема, а я втрапив в глухий місцині, там палат вдосталь.

- Місце глухе, а велика лікарня є. Пощастило, - дивлюсь йому прямо у вічі і чай п’ю. Як хотіла бодай якусь реакцію побачити, то маю бути вдоволена – очі сміються, хоч обличчя не ворухнеться.

- І не кажи, - очей теж не відводить.

- Так ти тепер без машини лишився?

- Ні, моя ціла – на іншій їхав. Бач? І тут пощастило.

Сьогодні він балакучий, наче у дитинство повернулись. І жартує, і підколює. Тільки до тієї скелі звикла – новий Рома вигулькнув.

- Скажи, Рома, а як тобі новини?

- Які?

- Дуже часті. Про те як русня палить в небезпечних місцях і ефект лінзи у них спрацьовує.

- А що тут дивного? І самі кретини і є кому допомогти, мабуть.

- От і я думаю, без допомоги не обійшлося. То наші ССО чи типу партизанів хтось, як гадаєш?

- Хто зна, на мою думку всього потроху, - стинає плечима, а очі то сміються. Та ти прикалуєшся з мене? Добре, добре, ми ж не на допиті, він і права не має мені то розповідати. Та припинив би вже в іржати! Наче чує мої думки, прибирає вогники з очей, переходить до подядки за промо магазину. Відмахуюсь – було б за що.

- Є за що, замолень багато, Ярик каже вже скоро не буде чим торгувати. Тож велике тобі дякую. Як надумаєш роботу міняти – у сферу реклами споглядай. А краще до мене переходь.

Відповідаю сумною посмішкою. Поруч бути хочу, магазин люблю, та то просто слова, а шкода:

- То моя подруга всю роботу зробила, я лише акаунти завела, а вона вже розкрутила. Тепер Ліна його вестиме, тож нема про що турбуватись – процес пішов, не спиниш.

Розмова переходить до моєї роботи, питає чи все в порядку. Знаю, що про смейку Родімцевих питає. Заспокоюю, батечка зустріла, та він не в курсі справи, приязно формально привітався і все. Кажу, що тепер Ілля зірка ютубу, випендрився так, аж прославився і до поліції потрапив. Далі що там відбувається не знаю і знати не хочу. Може його батько далі кудись повезе від закону ховати. Хай одразу острів купує, бо той опецьок куди не потрапить – халепу собі знайде і людям довколо самі неприємності від такого туриста. Та й Бог із ним. Питаю, як лохматий його зустрів – показує подряпину на шиї, каже так танцював, аж страшно було. І перш ніж я встигаю сказати, що міг би і мені дозволити допомогти йому цей час пережити, каже:

- Я тоді все неправильно тобі написав, вийшло наче ти чужа і тому Ларса не довірю. Все не так. Я просто хотів, щоб він не тільки з тобою навчився жити, а й з моїми. Часи такі, що він має те вміти, раптом що – не тобі ж його забирати.

- Навіть чути такого не хочу. І «забирати» я його точно не планую, то не Лорд.

- А я на це й не натякаю, не вигадуй собі того, що не казав. Звикнути до тебе просто і швидко, відвикати складно.

Бум! В голові починає калатати. Я не подужаю зараз розмову про минуле. Хочу вже сказати, що час по домівках, як він продовжує.