Глава 17

Знав, що цього разу все дуже складно буде. Простих задач давно не мав, але й такої ще не було. Все що планували виконали, а от подалися додому не так як хотіли – одна мить і все шкереберть пішло. Документи довелося кинути і нових шляхів собі шукати. Вирішили йти до своїх напряму. Спочатку щастило, та дійшли не всі – біля кордону пішов рахунок на мінус один. Інші вирвались, та теж не без проблем. Навички всі потрібні маємо, то й підлатались самі. Вже зовсім біля своїх мінус другий порахували. Нарешті на вільну землю потрапили. Довго не блукали, на своїх вийшли. На нас трохи патронів витратили, та докричався до них все ж таки:

 -Та паляниця, б****! А я різьбяр! При чому це правда.

З довірою в наших краях зараз не дуже, воно і правильно. Спакували нас добряче і повезли куди треба. Вже наступного ранку розібралися. Дружнім вогнем не побило, та дорогою всякого нахапали, повезли нас в сусідній шпиталь підліковувати. Вже звідти в столичний до своїх потрапили. Ось тепер лежимо, оклигуємо, радіємо за живих і проклинаємо за мертвих. Часу для роздумів багато маю, ще мінімум тиждень не випишуть. Чекаємо коли наш лікар задоволений буде і відпустить по домівках, та поки оглядає, вивчає. До хлопців серйозних претензій не має, а от в мене вчепився:

- Навіть надійний добре розігнаний акумулятор берегти треба. Не чекай, поки червоним засвітиться, заряди нормально, - ото вже цей Іванович цікавий, поціновувач аналогій. Так слова зайвого не витягнеш, а як знайде вдалу метафору то слухати не переслухати. Та у своїй справі кращого за нього не знаю, не варто легковажити. Може вже й набігався, не знаю – важливо межі своїх можливостей реально оцінювати. Дрібні травми вже рахувати замотався, але відчуваю - ресурс ще не вичерпав. Та і впритул до нього наближуватись не можна – не себе підведеш, так інших. Серце здорове, підтверджено, такі фахівці не помиляються. Обіцяють багато довгих років і успіхів в плаванні, наприклад, якщо з рештою пригальмую. Погоджуюсь перепочити добряче, а рекомендують надовго. Наче і є чим займатись не сумуючи, та не хочеться цю справу полишати. А може і хочеться. Є кілька думок з того приводу. З минулого року ті думки фіксую. Настю впізнав одразу, ще коли вперше в басейні помітив. Здивувався – не те слово, взагалі не думав що ще стрінемось. Як малим був переболів нею страшно, чи не гірше ніж іншими своїми болячками, яких цілий букет мав. Лорда їй довго простити не міг. Лише коли подоролішав зрозумів, що зайвої вини їй додав. Хіба був у не варіант з батьками не їхати? Отож. Та того її Діму пробачити не міг. Звісно, тоді з мене друг був слабенький, ні прогулятися, ні в школу разом піти – з хворячок не вилізав. Може сам і мріяв  про неї щось хлопчаче підліткове, та знав що то пусті мрії. А потім в тому сам переконався, коли почала впадати за тим биком. Був би здоровішим – зчепився б із ним, а так – споглядав і лють збирав. Одного разу таки пощастило її дурню напакостити. Підкотив до мене якось з домашкою, хотів перед своїм класом випендритись. Я в алгебрі як риба у воді плавав, та йому нісенітниць понапідказував. Судячи з його погляду після уроку - осоромився відмінно, як я того і хотів. І був би розумнішим, розмову після того повів би інакше, та й тут чорти підпекли – ще й посміявся з нього. А у нього те краще вийшло. Причепив мені погоняло дурнувате і пішло школою. Я не часто до неї ходив, а от Стася щодня. Спочатку соромилась ті кпини слухати, а одного разу перестала. Мені та картинка надовго в голові засіла, на щастя знов бронхіт звалив, то до кінця року вже й не бачились. Була думка, що може зателефонує, та і не почув її більше. Від батьків дізнався, що Кульчицкі переїхали, та лютував лише на Стасю. Пережив то погано, до хвороб своїх ще й паскудну поведінку додав. Крім батьків і сестри тішити тим не було кого, тож їм нерви і тріпав. Та вони мені все прощали, на хворобу списували. Ще довгі роки час від часу піднімаючи трубку думав, що її голос почую, та потім ілюзії все ж таки втратив. Не розумів, як то їй вдалося, стільки років ледь не жити разом, аж тут клац! – і друга вмить заубла. А потім став забувати, інститут заочно закінчував, працював віддалено, друзів нових не завів та й про старих не думав. А їх і було хіба що одна, та й та викреслила. Пережив те - і хвороби свої переживу, рішуче сказав собі я, коли лікарі операцію призначили. Перші тижні оптимізму не додали, та за кілька місяців почав згадувати як це – бути мов нормальний. А потім Майдан почався. Батьки ледь не кістьми лягали, щоб не йшов. Розумів їх, стільки років наді мною дихали, страхами жили, та тепер я інший – і дорослий давно і сили повертаю. В січні таки вирвався, користі серцю міста багато не приніс, та вже не почувався спостерігачем. Завів собі приятелів, перше кохання знайшов поміж тим. Серця не зачепило, а чоловіком став. Як найстрашніший день день лютого пережили – всі враз змужніли. Із загиблими попрощалися, плани на майбутнє вигадали – помсти страшено хотіли, більше за будь що. Коли АТО розпочалася, пішов разом із хлопцями у військо проситись, та комісію не пройшов - тимчасову непридатність намалювали. З нею і в добробат не вліз. Друзі мене не полишили, видали мені настанову – повна реабілітація і приходь. Всі свої довгі роки без навантажень надолужував старанно, лікарів дослухався. Та багато зауважень не було – здоровий, нарешті. Як готовий був до своїх приєднатися, частина з них вже назад поверталася. Хто живий – хто ні, хто цілий – хто частково. Поки військовій науці навчали, спочатку на транспорт та постачання направили, та й юридичні питання на себе взяв – то ж мій профіль. Своїх переконав, що волонтерю і юристом-фрилансером працюю. А хіба ж не так? Може трохи й покривив душою, та майже правда. До наступного року вже всотав у себе весь досвід бойових товарищів, новими знайомствами обріс, додаткові цікаві навички здобув. І якось поміж тим усім виникла одна цікава ідея. Не всі справи офіційно робити можна, деякі треба і вільним козакам доручати. Організувались швидко, потрібні папери отримали, відповідні контакти налагодили. Джокер в «Темному лицарі» казав: якщо вмієш щось робити добре, то не роби це безкоштовно. І після побаченого і почутого, ми отримували платню щедру - насичувались помстою. Ніхто з нас не вміє плакати, надлишок вологи кривим потом сходить. Звик своїм брехати, уникати серйозних зв’язків та обов’язки на себе особисті не брати. Бог поки береже, та не пиріжки ж печу. Як і в багатьох побратимів іноді почала клепка в голові западати, тоді з Івановичем і познайомили. Він на всі руки майстер: і прооперувати, і хитру болячку вислухати, і в голові все по поличках викласти. То з його подачі собі хобі завів. За його словами, голову краще впорядкувати як руки зайняті. Так і почав з деревиною працювати, а потім і ускладнив трохи – епоксидкою захопився. Роботу мав юридичну на фрілансі, як і брехав батькам раніше. На життя вистачало, не жалівся, навіть відкладати міг. Кілька років, аж до середини двадцять першого, справ у нас все меншало, навіть не витримав і підібрав мале нещасне щеня, як з чергового відрядження повертався. Сам собі казав – моя робота і домашній улюбленець не сумісні, та відмовитись від нього не зміг, здавалося Лорд наш повернувся. Більше цивільними справами займався, будинок побудував на дідовій землі та собі бізнес започаткував, навіть успішний, можна сказати. Аж тут зрозуміли – скоро буде гаряче, гарячіше ніж звикли. До кінця року мали час відновити форму, настроїтись на потрібний настрій. Настрій ще з минулих років нікуди не дівся, а от форму пішов басейном наганяти, інші вправи ніколи й не закидав. Там і зустрів свою «подругу». Звісно, мене не впізнала - сам себе не впізнаю давно. Все думав, як їй буде коли в очі мені подивиться. Та довелось цікавість притримати – справи виникли. Як повернувся, то дізнався що ледь свого кудлатого не втратив. Лютував дико, аж поки не почув щасливу частину історії. Колись Настя Лорда нашого забрала, а тепер мого Ларса повернула. Доля - жінка дивакувата, не вгадаєш що надумала. Не задумуючись написав їй подяку, а от відповіді не отримав. Ясно, сказав сам собі, ту сторінку давно перевернула і заглядати не хоче. Та довелося – розтяглась на ожеледиці, пішов джентльменити, підняв і вкляк як в очі зазирнув. Дарма я її бездушним байдужим стервом вважав – така океани вини в очах не тримала б. То от чого ти ховалась за відстанню? Виною жила і соромом? Та одразу стерти з пам’яті того "Дріща" не вийшло, я тим погонялом два роки похрещений був. Цікаво, що Ліна більше за мене лютувала, балакала без упину, згадувала як до кінця того нещасливого року їй у очі заглядала, а вона їх ховала. Тільки тоді і дізнався, що свого бика розлюбила швидко – одразу після того як з мене посміятися собі дозволила. Ще трохи все собі прояснив. З сестрою побалакав, розклав по поличках, що ціннішого за Ларса в мене нічого не має, тож його життя – її дарунок і моя вдячність за те меж не матиме. І додав трохи історій з минулого, пояснив те, що сам днями почав розуміти. Присоромив Ліну сильно, мабуть таки дійсно до Насті ненависть притушив. Виявилось, перестарався навіть – подругами стали. А ще трохи згодом виявилось та приязність моїй сестрі життя врятувала. Перед тим невідворотнім днем лютого виникла невідкладна справа, впевнений був що Ліна з Тимофієм разом із батьками в Трускавці, не дарма ж їх туди пхав руками і ногами. А тут раптом дізнаюсь що вона в столиці, а малий там де скоро пекло буде. Все розрахував, впевнений був що встигну його забрати, та встряли з хлопцями сильно, тиждень не те що вирватись – зателефонувати не міг. Летів в Київ з таким феєрверком в голові, що навіть шал навколо тихішим був. Батьки просто прибили – тепер обоє у чорта в пащі застрягли. Добре що разом, погано що там. Безпчні шляхи вибудовував, мости наводив, тим часом і дізнався що вона там з подругою, але не очікував, що з нею добре знайомий. Аж поки на власні очі Настю не побачив, не вірив що вона з ними. І чого тебе туди понесло? Відколи ви з Ліною такі нерозлийвода стали? Та вдячний був аж до неба, бо моя сестра за кермом і в спокійні часи то комедія з елементами слешера, а в день почтку пекла точно сама б десь дорогою згинула. Вивезти їх пощастило простіше ніж думав, коштувало то лише двох сутичок по дорозі до Дерівець і грошей на зворотньому шляху, та й те смішна сума, ті голодранці валютою не балувані. І раділи тому не довго - про те подбали. Привіз своїх, по домівках розвів і щасливо видихнув. А вже на ранок дихання збилося. Очманів трохи як побачив Настю з коротким волоссям. То ж моя Стася, точно як у спогадах! Згадав одразу, як на першу шкільну лінійку йшли, а вона все той бант штурхала, що завеликим і кособоким був і з її короткого волосся кольору шкільної форми все зіскочити хотів. Лихо, а не зустріч. Ще й яке. До провини її сині океани ще й величезну вдячність навпіл з неоплатною борговою позикою в собі втопили. Інше не роздивлявся - часу не було. Потягти з собою не зміг, бо тільки б силою довелося. Лишив у столиці і Ларса їй довірив. Знав, що вона не підведе. Боліло, що ризикнув обома, хоча й мав сильне відчуття, що Київ не віддадуть. Сам на зворотньому шляху до оборони долучився, бо в ті дні саме це головним було. Як не спинили б – не стало б куди повертатись. Трохи перепочив, відновився, нову задумку проробляли з хлопцями, знову довлося Стасі кудлатого підкинути. Бачив, що то їм обом за радість і собі радів з того, сам не знаю чому. Роботу виконали, трохи потріпані додому повернулися. Взяли собі перерву – наступна справа тривалої підготовки потребувала. Та довелося на жиробасину мерзенну відволіктись. Ще напередодні зрозумів, що є якась проблема – вона ніколи брехати не вміла, за поведінкою все видно. Якраз йшов ключі їй повернути, коли побачив картину, що вмить мені мізки відбила. Досі шкодую, що того мурла вирубив, а не прибив. Поки дізнавався хто да шо в тому дворі спіймав, його покатали сірою зоною і лишили поблукати серед складного та недружнього середовища. Лайно не тоне і він не пропав, нажаль. Та мені вже не до того було. Потягнув Стасю до себе. Один раз довела ледь не до інфаркта. Як побачив її в своєму ліжку аж сторопів, не знав чи то підліткові мрії збулись чи вже дорослі, бо стали збігатись. Виявилось, не те подумав. Шкода. Та не на часі. Готувався у нову поїздку. Знову все вдало вийшло, та з ускладеннями і довше. Як у дворі зустрічала, не знав чи заплаче чи поцілує. Не вгадав ні разу. Та в очах щось нове побачив. Спочатку подумав, що бажане, а потім зрозумів – Ліна про серце пробовкнула. То тепер у її очах і жалість з острахом оселилися. Як не гляну – нові емоції, та не ті що шукаю. А потім якось все само собою сталося, причепився до неї з тим подарунком, схотів хоч так щось приємне зробити, щоб глянути що тепер побачу. Побачив подив і підозрілість. Точно знає, що мені бабусине прізвище не казала, звісно сам дізнався, бо хотів про все що можу довідатись. Бачу, треба і її до Івановича відвезти, ті її купи валіз з дивними емоціями хтось таки має розібрати. Сам би хотів, та знову справи виникли. Багато роботи і мотивація сильна. Вони захоплюють наші поселення, а наші самі території звільняють. Було село - одні згарища лишились. Знаю, що сильно її образив, коли у відповідь на пропозицію взяти Ларса, чужою назвав. Не мав часу пояснювати і не знав чи побачимось – здорово вскочили. Та боляче зробити не хотів і чужою ніколи не вважав – завжди своєю, навіть коли під дих дала і переїхала. Та спосіб життя у мене не той, щоб і я і пес до неї аж так прикипіли. Мабуть, тепер все трохи зміниться – лікар так порадив, а цього разу точно з ним не сперчатимусь. Оце вже точно від Івановича ті аналогії підхопив, бо подумав: з Стасею як з епоксидною сумішшю треба, потроху додавати, щоб не зашуміло, або усе й одразу, але дуже гаряче зробити. То час свій подарунок попросити, може й не відмовить. Аби ж не з вини чи жалості.