Глава 16

Ларс так мене вітає, що не одразу і до Роми повертаюсь. Та зрештою вгамовую лохматого і запрошую їх в кімнату.

- Про яке замовлення кажеш?

- Про те, що на бабусю оформила. Навіщо така складна схема?

- Нічого не «схема», просто мамі на День народження подарунок замовила.

- То чого не на неї і не на себе?

- Я на свято спізнюсь на кілька днів, а бабуся їй мій сюрприз передасть.

- З цим помилився, - каже Рома і ставить коробку на підлогу, - Добре, виправлюсь. Завтра вранці відправлю куди замовила.

- А як ти взагалі здогадався що це моє замовлення? – оце тільки зараз розумію, що мене здивувало більше за сам візит.

- Я знаю прізвище твоєї бабусі.

- А хіба я його колись тобі казала?

- Мабуть так, раз знаю. Як побачив що на Полтаву – згадав. І не помилився, як бачу.

Дуже сумніваюся, що від мене дізнався. Та він ще той юрист, мабуть багато цікавого може з’ясувати, якщо така потреба буде. Та є ще одна загадка:

- Завелика вона якась для світильника, - вказую я на чималий картонний куб.

- А там бонус, - відповідає Рома і витягає звідти коробку зі світильником, а потім дістає чи то високий стільчик,  чи невисокий столик, - Це приліжкова тумбочка. Як тобі?

Як?! Та я на схожу дивилася чи не щоразу, як на сайт заглядала! А це таке диво, що й описати важко. Наче магія спинила лазурову хвилю біля берегу вкритого піском і гладкими камінцями. І я точно знаю скільки вона коштує – задорого для мене.

- Дуже гарна, та попри такий агресивний маркетинг - відмовлюся, - відповідаю я.

- Це не пропозиція, а дарунок.

- З якої нагоди? – питаю я.

- Просто так, - відповідає Рома і дивиться на мене, - Хочеш, вважай її подякою за Ларса і що Ліну не кинула, хочеш – запізнілим іменинним дарунком.

- Перший варіант – нема за що, я боргів перед тобою набагато більше маю.  А другий – взагалі дивна вигадка. І давно було, і я тебе не вітала. Тепер і мені тобі подарунок купувати?

- Ну то повертаємось до «просто так», - відвертається і йде в бік виходу.

- Рома, не ображайся, я дійсно не можу його прийняти, - кажу йому в спину і йду слідом.

- Як не хочеш – викидай.

- Рома!

Зупиняється і обертається. Так багато думок і так мало слів. Не знаю з чого й почати. Та він випереджає:

- Не починай старе ворушити – бачу, як таргани в очах хороводи водять. Просто захотів тобі подарунок зробити. Якщо не подобається, так і скажи, а вигадувати причин дурних і мене ображати не треба.

Тільки хотіла сказати, що куплю, та тепер ображу точно ще більше. Лишається сказати просто:

- Дякую. Він неймовірно красивий.

- От і добре, - клацає Ларсу пальцями і з коробкою для мами виходить.

Кручусь навколо того дива і думаю: а якщо він ще й світильник своїм коштом надійшле? Ото вже зовсім нікуди не годиться. Беру телефон і пишу: «Світильник надійшли, будь ласка, з післяоплатою – мене тим не ображай». Стрибають цятки, довго стрибають і припиняють. Вже й відповідь перестаю чекати, як надходить: «За однієї умови». «Якої?» - пишу я. «Спустись на хвилину в магазин, будь ласка» - цікаво. Може попросить Ларса на кілька днів взяти? Мабуть так, завтра ж за своїми їде. Добре, йду. Судячи з часів роботи на дверях магазин вже не працює, та бачу там Рому з лохматим, більше нікого, здається, немає.

- Я тут, - кажу заходячи, - Що за умову вигадав?

- Скоріше прохання, - здається вгадала. - Вибери собі щось сама.

- В якому сенсі? – промазала, і сильно.

Проводить рукою довкола себе:

- Все що бачиш – обери собі щось. Тумбу просто так схотів подарувати, лампу мамі купила – погоджусь, а тепер твій вибір.

- Скажи, в тебе сьогодні напад альтруїзму? Так ти багато не заробиш, бізнесмен-дарувальник.

- Не жаліюся – зараз на підйомі. Тож давай, обирай.

Ну, то ще один борг собі у список допишу, їм і так вже й ліку нема. Я точно знаю що хочу. Он вона, моя мрія, стоїть в глибині крамниці – підсвічник в жовтих кольорах. Та він великий і скільки коштує знаю, тому швидко відводжу погляд і гуляю магазином. Бачу новинку, якої на сайті не зустрічала – брелок з тризубом всередині і деревній оправі. Прекрасний! Повертаюсь до Роми, що пильно за мною спостерігає:

- Ось мій вибір.

- Впевнена?

- Абсолютно, - додаю до відповіді кивок і чекаю, поки він виймає його з вітрини.

- Ну, тоді з Днем народження, чи як? – простягає мені брелок і криво усміхається.

- То не просто так?

- Це – ні. Хай буде з нагоди.

Дякую йому, роздивляюсь свій скарб ще раз, потроху йду до дверей. Ні, все не так має бути:

- Рома, тепер з мене теж подарунок, - він закочує очі під лоба, - Сам це почав – не сперечайся. Тільки смаків тепер твоїх не знаю.