Глава 15

Двічі в житті так почувалася. Вперше - коли йшла до школи після того як друга зрадила, а вдруге – як в нову полтавську поступила. Оце сьогодні втретє – на роботу, як на каторгу, сама не розумію чого. Мені після того лікарняного шкутильгати треба чи й так повірять? Йдучи коридорами припадаю на праву, біля кабінету збиваюсь і на ліву починаю. А що там в лікарняному написано? Ото вже вправна берехуха! На ліву і треба, її ж «ламала». Дівчата зустрічають теплими обіймами, співчуттями і вітаннями з одужанням. Я червонію, на спеку ті палаючи щоки спихаю і заготовлену історію впарюю. Кажу їм, що на сходах в під’їзді  перечепилась, а потім весь цей час у своїх в Полтаві була. Не вірить тільки начальниця, бо мою пригоду одразу небезпідставно з Іллєю пов’язала. Вдень запрошує мене до себе в кабінет, зачиняє двері і питає:

- А тепер відверто. Як справи?

- Чесно, все добре.

- Не треба розповідати всього – розумію що переламу не було, а решту й не питаю. Та заспокой мене. Історія з Родімцевим матиме продовження?

- Впевнена, що ні. Тамара, я її й не починала, уникала як могла.

- Я не про те. Щодо тебе сумнівів не маю, а от про мажорчика думки різні. Хоча останнім часом його тут не бачила. Батечко особисто тепер пороги оббиває. Все ніяк не може свій бізнес на масштабний перетворити, хоча зусиль до того багато докладає і грошей на це не шкодує, - презирливо усміхається вона. - Не скажу що сюди як на працю ходить, та шастає.

- На щастя, з нашим відділом справ немає, тож і не бачитимемось, - набираю повітря як перед стрибком, - Тамара, якщо тебе все це непокоїть – я зрозумію і звільнюсь.

- Припини, про те й мови не може бути. Я не через тебе, а за тебе турбуюсь. Якщо буде потреба – знову на віддалений режим підеш. Ти не одна така, он Яна досі з Луцька підключається, сидить там з малою і додому не збирається.

- Дякую. Я дуже ціную твоє ставлення і підтримку, - підходжу і обімаю.

- От і не думай про звільнення. Хіба що сама нову роботу схочеш, та скільки років вже працюємо, не хотіла б тобі заміну шукати, - відповідає на обійми і відпускає.

До цієї розмови не повертаємось, робота йде звичним ходом, хіба що час від часу під завивання сирени в підземне сховище тікаємо – інше як завжди. Та щодня більшає віддчуття, що ті три місяці мене змінили. Я дуже сумую за Ларсом, та собі не брешу – за Ромою більше сумую. Сподіваюсь, він не у чергововому відрядженні, та його про це не питаю. У Ліни цікавлюсь. Каже, що у себе, ремонт доробляє і в майстерні час проводить. То добре, така звістка мене дуже тішіть. Магазин вже працює, бачу як там якийсь хлопець залою ходить, схоже, співробітник. Точно - щось переставляє і йде в підсобку, тож не покупець. Та їх, схоже, не бракує, кілька з фірмовими пакетами під вікнами помічаю, а одного разу бачу як в багажник цілу купу покупок накидають. То й не дивно, окрім звичних прекрасних речей Рома додав й інших, зроблених з огляду на сьогодення і в національному колориті. Україна зараз у всіх сенсах в центрі уваги, тож і попит має бути гарний. Мабуть, Рома зараз з майстерні не вилазить, встигай лише свої фантазії втілювати. Та й у вікнах їх темно. Переглядаю сайт – товарів на продаж чимало, ціни на будь-який гаманець, від виробу залежить. Звісно, на меблі й не заглядаюсь – задорого, а от на деякі інші товари роблю собі закладки. Та поки мій шопінг суто віртуальний – набрала повну корзину, очманіла від загальної суми і пішла з магазину не заплативши. Нічого, може якась премія буде, тоді й порадую себе. А може як відпускні получу – трохи більше як за місяць за графіком маю відпустку оформляти. Звісно, ніяких мандрівок далі Полтави не планую, то й витрачу гроші як бажається. Озивається Ліна – скоро повертаються, таки зламали спротив Роми. Бабу Надю в село поки не відпустять, поживе з ними в Києві. Вона вже й не сперечається, Чернігівщину давно звільнено, та клята русня туди смерті повітрям накидати не припиняє. Син її досі у Польщі працює, додому не збирається. А от Ліна і її батьки вже майже на валізах сидять, все чекають день свого повернення. Радію тій новині, бо скучила за подругою, яку так несподівано собі знайшла де не очікувала. Питаю, коли ж та щаслива мить настане – після Дня Незалежності, Рома категорично відмовився до цієї дати їх в Київ перевозити. Розумію, нашого свята всі з острахом очікують, бо північні сусіди люблять по особливому нас вітати. На роботі декілька колег з перестороги навіть за тиждень збираються з дітьми з міста виїхати, перейдуть на вдіддалений режим роботи. Ніхто не заперечує – ризики очевидні. Та напередодні свята не тільки страхи у повітрі витають, бачу як в адміністрацію більшає потік відвідувачів – гарна нагода корисні зв’язки подарунками підкріпити. Серед тієї юрби і Максим Ігоревич, ясна річ. Бачу його здаля в коридорі і звертаю до вбиральні, від гріха подалі, а як проходить повз, бігом до кабінету і сиджу там зайвий раз не визираючи. За годину заглядає начальниця і просить зайти до неї.

- Двері за собою зачини, - говорить Тамара і вказує на стілець, - Сідай, справа не на хвилину.

Влаштовуюсь на стільці.

- Родімцев старший до нас завітав, - каже Тамара.

- Так, бачила його мигцем в коридорі.

- А я не мигцем, під кабінетом заступника в секретаріаті була. Дещо цікаве почула. Розповідав Яневському, що його син за кордон виїхав, там найближчим часом і перебуватиме. Сказав, нещодавно його Ілля добряче загуляв. Так він того не назвав, сформулював інакше – втрапив у халепу. Занесло його випестка бозна-куди, цитую «В далекі області», то ледь назад вирвався. Тепер його хлопчик в безпечному місці, далеку європейську країну обживає і потягу до рідних земель не відчуває. Тож вітаю, можна спокійно дихати хоча б цього приводу.