Глава 14

Дала собі настанову спати до ранку, та вже за десять хвилин полізла гуглити. Дослідження призвели лише до того, що хотілося волати і телефонувати Ромі, щоб кричати «Що ж ти з собою робиш?!». В голові засіло «заміна клапана дає можливість прожити мінімум 20-30 років». Що це за мінімум? А максимум? А навантаження? Ларс моєї метушні не витримав, пішов на хазайське ліжко спати. Подумалось, чи не піти за ним, та продовжила ніготь гризти і інтернетом шаритись. Коли від надлишку інформації почало нудити - спинилась, вляглась під ковдру та полегшення не відчула. На згадку сплили давні слова Ліни, що я йому серце розбила. Що вона ще тоді казала? Він їй щось пояснив. А що? Наче не деталізувала. І в неї того не спитаєш, і так вже забагато дізналася. В голові миготіло чимало уривків думок і фрагментів інформації, та тепер увіп’ялась думка, що і я до його біди чимало своїх сил доклала. Принаймні, здоров’я точно не додала. Коли вже в Полтаві жила, часто про нього думала, та була впевнена, що після того вчинку він моєї дружби не потребує і не хоче. Та я ж була його найближчим другом і не мала права ховатися за відстанню. Якби ж я тоді все знала! Хоча це мене жодним чином не виправдовує, дружба завжди має бути справжня і віддана, а не «тому що». Знала точно лише одне – він точно за нашим Лордом сильно сумує, а тепер знаю і інше – всі ті удари були не просто по серцю, а по його хворому серцю. До ранку наревілася аж до гикавки, світанок зустріла в отупінні і мороці. Тремтячими пальцями сто разів писала йому повідомлення і стирала. Що хотіла сказати сама не знала.Та й пообіцяла ж Ліні, що і слова не скажу про те, що вона його діагноз вибовкала. На знаю як наступний день пережила, в роботі помилок наробила, втікла з Лохматим на озеро. Телефону з рук не випускала, все думала чи не завітає осяяння що написати. Не завітало. Подрузі у Францію так і не зателефонувала, бо відчувала що в розмові зірвусь на якусь сороміцьку істерику. Опанувала себе лиш за кілька днів. Тоді вже її розпитала. Сказати що заспокоїла – ні, хоча почула від неї більше гарного ніж занепокійливого. Дійсно, з новим клапаном можна жити довго, спорт це цілком припустимо, як і решта навантажень. То лиш перші місяці багато обмежень, далі лише контроль і відповідний раціон. На жодне з її уточнюючих питань відповісти було нічого, тож довелося повірити її словам, що жити можна довго і щасливо. Сподіваюсь. Бо не можу позбавитись думок, що те його серце треба берегти пильніше ніж Чудовисько свою Троянду в тій казці охороняло. Раптом телефон озивається коротким сигналом. Повідомлення від Валери, мого нічного лікаря: «Привіт від Роми, все добре та затримується, просить передати вітання своїм». Одразу ж пишу Ліні, що отримала звістку від Роми, все добре, та ще не повертається. Дякує за новину, питає як ми. А як? Наче добре, та більш погано давно не почувалась. Їй пишу тільки першу частину – добре та й по всьому. І як виявляється за кілька тижнів, то дійсно було добре, бо погано тепер, коли звісток нема жодних і довго. Сама пишу Валері, питаю у Ліни – тиша. Його родина теж занепокоєна, та повторюють заспокійливу мантру «Він як завжди за кордоном у справах, скоро озветься». Здається, я всерйоз почну шукати екстрасенса, бо іншого шляху дізнатись як він – не бачу. Пишу йому на телефон щодня - жодне повідомлення не прочитане. Телефоную Валері, та розмова коротка – нових звісток немає, чекай, скоро озветься. Питає чи потрібна якась допомога. Мені? Так. Хочу знати ЯК У НЬОГО СПРАВИ! Тому просто відповідаю, що все нормально і прощаюсь. Так і живемо, механічно роблю що треба, щодня додаючи до мовазного чату одне й те саме питання «Як ти?». І одного ранку чую те, чого так довго чекала – його голос у слухавці:

- Привіт, я сьогодні буду вдома.

Не впевнена, що реагую адекватно. Тобто, впевнена, що точно ні, бо сідаю майже повз стілець і видушую:

- Слава Богу! – і скидаю сиклик.

Решту дня проводжу біля вікна, Ларс сидить поруч, ніби точно знає чого чекаємо. А чого ж ніби? Знає, я ж йому сказала. І нарешті під воротами сниняється автівка, хлопають двері і чую Ромин голос. Вибігаємо з будинку коли він заходить в калитку. Звісно, чотирилапий випереджає. Якщо ви хоч раз бачили відео, коли господар повертається додому після тривалої відсутності, ви точно знаєте що відбувається з Ларсом і можете уявити як я хочу зараз зробити те саме. Та замість того даю їм час, просто глибоко дихаю і впиваюсь нігтями собі в долоні. Невгамовний лохматий починає нарізати радісні круги двором, скидаючи надлишок щастя, а Рома усміхається і підходить до мене:

- Ти як?

- Тепер добре, - відповідаю я.

Не знаю хто робить перший крок, та за мить я вже міцно притиснута до його грудей і обіймаю так сильно, що рукам боляче. Ларс носиться навкруги, а ми стоїмо і не ворушимось. Аж поки не розумію, що зараз всі ребра йому потрощу, а ще згадую про серце і мимоволі відсторонююсь, наче воно зі скла і я його роздушу. Мрія збулась, тепер би знати що далі робити. Та щаслива мить перетворюється на незручну, тому відступаю і машу рукою в бік будинку:

- Заходь, навіталися вже. Голодний?

- Не дуже. Дуже хочу в душ, інше потім. Як ви тут були? – і рушає за мною.

- Нормально, разом з лохматим до своїх їздила, решта як завжди – гуляли, плавали, працювали, - йдемо сходами і перш ніж щось скаже – завертаю до себе і промовляю, - Відпочинь з дороги, а я поки попрацюю.

Не дивлячись на Рому зачиняю двері і стукаюсь в них своїм дурним кумполом. Добре хоч на руки йому як Ларс не заскочила і обличчя не вилизала. Ніякої роботи сьогодні вже не маю, тож просто сижу на ліжку і слухаю як в його ванній шумить вода. Коли ці звуки припняються, виходжу і прямую на кухню. Рома наздоганяє за кілька хвилин. Вдягнув не звичайну футболку, а з довгим рукавом, схожу на ту в якій і приїхав. Логічно ж, середина літа. Мабуть знову документами порізався, юрист-постачальник. Питаю, чи буде вечеряти. Відповідає кивком, сідає за стіл і поки я кручусь біля тарілок каже: