Глава 13

На ранок не посварилися, бо як прокинулась Роми не було, на кухні записка «Я скоро» і все. От і добре, мабуть, відбила таки собі той кабінет. Та ненадовго, схоже, бо заходився другу кімнату до ладу доводити. Приїхав з повним багажником фарби, в сонячні кольори стіни викрасив. Посварились на п’ятий день, коли доставка з меблевого приїхала і ліжко з матрацом нагору понесли. Вирішила трохи встряти, за свою кабінето-кімнату вступилася:

- Рома, я тебе прошу, не треба того. Мені і як є нормально, а вдень все одно то у вітальні, то у кухні стовбичу. Завтра взагалі вже до роботи підключусь, то там і працювати буду.

- Не встаючи з дивану?

- Встаючи, мені місця вистачає. І спати на ньому мені зручно.

- Не вірю, бо хропеш, - відвернувся і майстерню пошурував, - Тож не про тебе, а про себе дбаю.

- Брехня! Ніколи не хропіла! – біжу і навздогін обурююсь голосно.

- То через диван і почала, мабуть.

- Неправда!

- Правда, не хочу щоночі прокидатись від думок що щось небезпечне летить, тому спатимеш як нормальна.

- Ну, як нема куди гроші витрачати – витрачай, а я не переїду на другий, - розмовляю з його спиною поки він якусь деревину пиляти починає.

- А мені кабінет мій потрібен.

- Оце раптом?

- Так, справи виникли.

- То їми і займайся, а не кімнатою!

- Сам вирішуватиму що й коли робити!

Набридло з ним через плече розмовляти, взяла Ларса і пішла собі в ліс. Знаю що не радять, та Рома кілька днів тому заспокоїв: і навала сюди не докотилась, і ДСНСники тут були. По той бік лісу котеджне містечко з поважними панами, які на печерських пагорбах працюють, тож все перевірено. До вечора в тій кімнаті стелаж з’явився, наступні дні то тумбу майстрував, то полки навішував. До кінця тижня вже можна було переїздити. Хотіла знову відмовитись, та було соромно вести себе мов вередливе дівчисько - переїхала. А він і дійсно кабінетом почав користуватись, може й не брехав. Хіба про те що хроплю вигадав. Зрештою, за кімнату чемно подякувала, не мала права й сподіватись на таку приязність. Мій список боргів перед Ромою все росте, а відповісти нема чим, хоча б нерви йому не крутитиму. Співіснування пішло мирно, час від часу робили разом вилазки на закупи, гуляли з лохматим, то працювала, то в його майстерню навідувалась - за ним підглядала, навіть екскурсію на озеро якось провів. Ларс відірвався на повну, я купальника не мала, Рома  настрою. За кілька днів він повністю зосередився на роботі в кабінеті, часто телефоном розмовляв, постійно щось в ноуті переглядав, кудись по пів дня їздив у справах. Зрозуміла, то його «юридично-волонтерькі» справи, бо чула як з другом Валерою про зустріч домовлявся. За вечерею сказав, що має на кілька тижнів поїхати. Відповіла що вертатимусь в місто, отримала погляд сповнений осуду та нерозуміння:

- Я тебе не виганяю, тут побудь. Якщо можна і Ларса тобі лишу.

- Звісно, лохматий зі мною, навіть питати не треба було. Просто подумала, що і так занадто довго твоєю гостинністю користуюся.

Відповів стинанням плечей і пішов посуд прибирати. Ну й добре, мені тут дійсно сподобалось і лікарняний дає право до офісу не поспішати. Цікаво було де Ілля зараз, та питати не хотіла, а в плітках і новинах нічого не побачила. Чергове інтерв’ю Максима Ігоревича знайшла, та стривоженим він не виглядав, мабуть вже наблукався його кровиночка і під тепле батьківське крило повернувся. На ранок Рома збиратись почав, накидав невелику сумку і ще раз мені інструктаж по домівці провів, нагадав про телефон Валери, коди сигналки записав, сказав що Ларс добре знає команди «До мене», «Поруч», «Чужий». То я вже знала, бо якось разом у дворі дві з тих команд разом вивчали.

- Остання команда, сподіваюсь не знадобиться, тут місцина тиха. Але раптом що – і Валера неподалік звідси, телефонуй йому в будь який час, - наставляв Рома, - Машину тут лишаю, ключі і документи на машину на столі в кабінеті. Наче все.

Прощався з Ларсом довго, тихо йому щось казав, гладив ніжно. Я на те дивилась і намагалась своє хвилювання приховати. Підвівся, на мене глянув, криву усмішку видушив. А я плюнула на всіх своїх тарганів, підійшла і обняла. Не заплакала, хоча й хотілося дуже, особливо коли і він свої руки навколо мене оповив. Як змогла голос опанувати пробурчала йому в груди:

- Хай тобі щастить у всіх справах, пиши як зможеш.

- Обов’язково, Стася, - здається носом мого волосся торкнувся і відпустив.

За воротами якраз шум мотору почула, пішла проводжати. Знову якийсь бусик непримітний темного кольору, за кермом ще один типовий юрист – суворий, тихий і квадратний. Сів в машину і вже не обертався, закрила двері і пішла з Ларсом в дім. Вже на ранок зрозуміла, що від непевних думок божеволіти починаю. Думала-гадала і вирішила до мами з бабусею на вихідні завітати, а чого б і ні? П’ять годин і на місці. Вирішила і зробила, поїхали разом з лохматим Україною. Дісталися швидко, без пригод, мама як Ларса побачила аж сахнулась. Розумію, на Лорда нашого схожий. Бабуся як завжди посміялася:

- Сподівалась, що хлопця собі заведеш, але ж не такого кудлатого!

Звісно, обидві допитуватись почали що та як. Розповіла, що Ліна з батьками досі не в місті, а це Ромин чотирилапий. Кажу, йому у справах потрібно було  поїхати, а Ларса не було куди прилаштувати, от і взяла.