Глава 12

Такого сюрпризу не очікувала, хоча вже наче й звикла, що Рома дивує на кожному кроці. Поки лохматий всі кутки в дворі винюхував, я обережно навколо дому ходила. Територія чимала, трохи запущена, а от фасадом будинок може хвалитися. Гараж великий, навіть завеликий, я б сказала. Рома якраз його відчиняє і я розумію чому це так – більша частина того простору це майстерня. Все виглядає так, як на різних відео бачила: великі шафи для інструментів, верстак, станок. Очманіти! Якісь заготовки! Шукаю вимикач і запалюю світло, мене туди аж тягне. Сам казав, щоб як вдома почувалась, от і хай тепер сам собі і дорікає. Уважно роздивляюсь напівготові вироби, торкаюсь інструментів, шафу з приладдям відкриваю. Відчуваю, що господар неподалік і озираюсь. Він стоїть спершись на стіну, руки схрещені, нога за ногу і уважно за мною спостерігає.

- Мені навіть не соромно за свою цікавість, я оце просто зараз як фанат фільму, який раптом на знімальний майданчик потрапив.

Знизує плечима і мовчить. Я повертаюсь до огляду, а потім помічаю що вже знаходжусь тут сама. Ще кілька хвилин і виходжу. Двері в будинок відчинені, бачу всередині Ларс скаче навколо пакетів з магазину. Своїх сумок не помічаю і питаю Рому, який якраз широкими деревними сходами з другого поверху спускається:

- Мої речі в багажнику?

- Вже в твоїй кімнаті, - головою нагору киває і проходить повз мене підхоплюючи пакети. - Їсти хочеш?

- Ні, дякую, - відповідаю я.

Отже житиму на другому, та поки хоч перший огляну. Рома в кухні, а я прямую до вітальні - вона велика, у прохолодних тонах, виглядає недообжитою. Мабуть, ремонт таки не завершився, навіть деякі недоробки бачу. В кімнаті є другий прохід до кухні і ще одні двері. Минаю їх і прямую до тераси – на ній лише ротанговий диван і пуф, роздивлятись нема чого. Повертаюсь і йду в напрямку кухні – господаря там нема, несподівано озивається голосом за спиною:

- Пішли, покажу де житимеш.

Йду за ним сходами, ведучи пальцями по різьбленим перилам темного дерева. На другому поверсі бачу коридор, дві двері і один порожній отвір завішений плівкою.

- Ремонт з очевидних причин довелось призупинити, але одна кімната тобі підійде, - в пів оберта через плече промовляє він і відчиняє одну з дверей.

Спальня велика і повністю облаштована. Біля входу вбудована шафа до стелі, ближче до вікна велике ліжко, навпроти нього червоне крісло-груша і низький столик власного, схоже, виробництва. По ліву руку ще одні двері, мабуть, до вбиральні. Всі стіни окрім однієї мають колір  сіро-синій, а та що за ліжком – від підлоги і аж із заходом на стелю – деревиною вкрита. Просто дивовижно! Покривало червоне, з м’якого флісу. А підвіконня ж яке! А краєвид з вікна! За парканом височіють до неба сосни, що йдуть пагорбом вгору. З трансу мене виводить голос Роми:

- Нормально?

- Ні. Це не нормально, а фантастично! – розвертаюсь до нього. - Дякую.

Захоплення і подив всередині мене ведуть боротьбу з незручністю, бо хочеться аж підбігти і обійняти, але це буде вкрай недоречно, тож поводжусь стримано. Він також. На мою подяку відповідає черговим мовчазним стинанням плечей і рушає до шафи.

- З речами поки зачекай – вивільню тобі полички, - відсуває дверцята і починає виймати стопки речей: джинси, футболки, світшоти.

- Стій, це що, твоя кімната?

- Так, інші не доробив, - відповідає не перериваючи свою справу.

- Я не буду тебе виселяти! Повертай назад свої речі, - підходжу до нього і суну йому в руки те що вже на ліжко виклав, але він мене ігнорує і продовжує звільняти шафу. - Рома, ти мене чуєш?

- Чую. Та обговорювати тут нема чого, - підхоплює речі і виходить з кімнати.

Я розумію, таких діалогів як за часів нашої дружби чекати не варто, та щоразу наче не розмова, а телеграма. Та виганяти господаря з кімнати то нейприйнятно, тому обговорити таки є що.

- Рома, зачекай.

Біжу за ним сходами, наздоганяю аж біля дверей, що з вітальні кудись ведуть.

- Давай я в цю кімнату переїду, - кажу я і заходжу в…кабінет де взагалі ліжка нема, тільки стол, полички, офісне крісло і диван. - Ти що, тут жити зібрався?!

- Мені підходить, - кидає речі на стелаж і знову нагору йде. - Постіль зараз перестелю і можеш облаштовуватись.

Суне сходами вгору, я знову за ним біжу, Ларс з цікавістю з вітальні на нас споглядає.

- Зупинись негайно, ну що за гра така?!

Відкидає покривало, знімає постільну білизну і дістає з шафи інший комплект.

- Я не буду в твоїй кімнаті жити!

- А що непокоїть? Я не заразний – бацил не лишу. І клопів в матраці нема.

- Так, але я не можу в тебе кімнату відібрати! – тільки собаку, підкидає мені пам’ять про Лорда.

Жодної реакції, закінчує стелити і знову рушає вниз. Я тут собі непогано стегна накачаю, бо знову біжу за ним на перший. Відсуває в кабінеті офісні меблі до стіни і розкладає диван. Зручний, нічого не скажеш, розміром рівно як Рома.

- І як ти тут спати збираєшся? – питаю я і ставлю руки в боки.