Глава 11

Вже коли мені здається що зараз відключусь, помічаю тінь, яка хапає Іллю за шкирку. Бачу, як чиясь рука швидко мов блискавка б’є його шию і проводжую поглядом огрядне тільце, що наче підтале желе осідає на асфальт жалюгідною купою жиру. Та коли його руки мене не притіскають до стіни, відчуваю що і сама повзу вниз. На встигаю розбити коліна, як мене перехоплюють за талію. Ну й вечір, а це тепер хто? Перед очима мерехтить, не можу сфокусуватись. Мугичу намагаючись сформулювати питання, але навіть не можу пригадати що саме спитати хочу.

- Стася, це я, - чую голос.

Пощастило, цей голос я добре знаю.

- Стояти можеш? - притримуючи мене питає Рома.

Знизую плечима, бо не знаю що буде, коли відпустить. Повільно ворушусь скидаючи його руки і похитуюсь. Наче не падаю. Киваю йому ствердно, Рома суне руку в кишеню, набирає номер і тихо комусь каже:

- Приїхати можеш? – вислуховує відповідь, називає адресу і додає. - Аптечку прихопи.

Рома ще раз окидає мене оком і набирає другий номер.

- Термінову екскурсію організуєш?

Не знаю які він має плани, а я точно нікуди не збираюсь. Може тільки впасти. І нудить сильно. Поки він знову називає комусь цю адресу, затуляю кулаком губи і глибоко дихаю. Наче відступає. Виявляється розмова по телефону ще не завершилась, Рома продовжує:

- Є хлопчик один, схоже, в окупанта схотів погратись. Є особисте прохання - треба його трохи розважити. Вийде? 

Ось тепер розмову добігла кінця. Рома ще раз уважно дивиться песвідчуючись чи можу стояти самостійно, отримує від мене ще один ствердний кивок і відходить до Іллі, що досі незграбно асфальт обіймає. Тягне його подалі від світла ліхтаря, перекочує на живіт і нахиляється. Здається притискає два пальця до його шиї, кілька секунд чекає, а потім бере мене під лікоть і веде сходами. Затинаюсь через крок та переставляю ноги, аж пів поверха долаю перед тим, як Рома підхоплює мене на руки. Відпускає тільки перед дверима квартири, сам відчиняє, знову підіймає, несе до кімнати і вмощує на крісло. Світло не вмикає, вистачає того що з коридору ллється. Присідає переді мною  і бере мою руку. Думаю, щоб заспокоїти, але ж ні – пульс рахує, пальці точно там де треба.

- Води поки не пропоную, бо прополоще. 

- Я пити і не хочу, - потроху повертаю собі голос я. - Рома, не знаю що вигадав, та не гарячкуй і не чіпай той мішок навозу. Він не висока птиця, а от батько доволі впливовий.

- То мені до байди. Він розумовий каліка, але подарую щедрий шанс трохи звивин відростити. А ти поки продумай які речі з собою візьмеш – поїдеш в інше місце.

- Нікуди я не поїду. Навіщо?

- Сама не розумієш?

Та ні, наче розумію, але є питання.

- А робота?

- Лікарняний буде. 

- То можу просто тут тихо відсиджусь? Дійсно, хіба варто звідси на якийсь тиждень тікати?

- А хто про тиждень казав?

- А скільки? Струсу мозку ж немає.

Озивається його телефон, відповідає коротким «Чекай» і піднімається в повний зріст.

- От зараз і перевіримо. Ти як, можу на кілька хвилин війти?

- Все в нормі, - відповідаю я, хоча до норми як до неба рачки. - Сидітиму, чекатиму, йди.

Сиджу і не ворушусь аж доки мене не закручує чегова хвиля нудоти. Тримаючись за стіни хитавицею йду до вбиральні, сиджу над унітазом з відчуттями ніби знову після шкільної вечірки в передостанньому класі, тільки цього разу в крові алкоголю немає. Переповзаю до ванної, сидячи на бортику чищу зуби, тут мене і застає Рома. Поруч із ним менший на зріст незнайомець з сумкою в руках. Серйозний як капець, точно як мій рятівник. Мабуть це ще один його колега юрист – прям дуже схожий. Рома вказує йому на мою кімнату і підходить до мене.

- Віднести? – питає він і подає мені рушник.

- Сама, - витираю обличчя і повільно йду за ним.

Мене влаштовують в кріслі, незнайомець мацає мою потилицю і світить собі на пальці – трохи крові, потім світить мені ліхтариком в очі – все як на прийомі у невролога. Питає чи нудило, чи крутиться голова, вагон із причепом питань, на які відверто відповідаю. Просить підвестись і розвернутись. Відсуває волосся і роздивляється мою потилицю.

- Шити не треба, лише подряпина. Ну і шишка розміром з пів голови, - повертається до Роми. - Неси щось з морозилки.

Огляд і допит продовжються, подряпину обробляють, вже і сили закнічуються коли нарешті він спиняється. Рома суне мені в руки пачку вареників, загорнуту в кухонний рушник. Добре хоч це в морозилці було. Сиджу і притискаю до потилиці, поки хлопці виходять в коридор. Хочу послухати що кажуть, та у вухах трохи гуде. До мене долітають лише уривки їх даілогу, та зрештою таки дізнаюсь що струсу немає. Я ж казала! Мені рекомендовано догляд до ранку і постільний режим. І от заради цого людину вночі треба було кликати? Сором і жах. Під кінець їх розмови дзвін у вухах пропадає.

- Звісно, я впевнений! Зрештою, сам хіба не бачиш?

- В цій царині не спеціаліст.

- Ага, точно. Іншим розкажи, - видає смішок гість. - Добре, поїду. Якщо шо – телефонуй. І не панікуй.