Глава 10

У офісі вітаємось всі мов рідні – трохи сліз, трохи сміху. У кожного свої історії жахів і порятунків, наперебій ділимось емоціями та, здається, найбільше за звичною рутиною скучили – занурюємось в роботу з відчутним задоволенням. Наші департаменти трохи перекроїли, нові часи і проблеми вимагають структурних змін. Дні летять непомітно, ось вже до літа наближуємось. Київ все більше стає схожий на долютневий, в центрі взагалі складно натяки на реальність військового часу побачити, хіба що повітряна тривога про то нагадує. Повертаються дорожезні автівки, відкриваються ресторани, голос міста стає все гучнішим. І звісно, до того голосу приєднується і такий поважний городянин, як пан Родімцев. Попадається мені на очі його коротке інтерв’ю де Максим Ігоревич сповненим впевненості та ентузіазму поглядом, дивиться в камеру і виголошує чи то урочисту клятву, чи мрію – країну відбудуємо. Ще б пак, кому війна, а кому мати рідна. Боїться, що як в нове життя вчасно не впишеться, то і лишиться забудовником посереднього масштабу. Та  артистизму має вдосталь, щоб більш наївні споживачі того інтерв’ю захопились його неполеглевістю і вольовим підборіддям. Не здивуюсь, як колись і до високого рангу урядовця доросте – потрібні завдатки має. А от випесток його хай краще в кадр не лізе, ані харизми, ані вигляду – татків синок-переросток. Про вовка промовка – телефонує. От зараза! Таки не забувся про мене. Не відповідаю, бо ще кілька паперів доробити треба і буду додому бігти. Вже потім напишу йому щось. Та як виходжу з роботи, розумію що таки не уникну зустрічі - сидить в машині, мене виглядає. Побачив, вилізає зі свого Бентлі, до мене котиться. А Іспанія на користь не пішла, ще трохи і стане за об’ємом як батько і мати разом. Та засмага гарна, хоча на товстій мордочці виглядає як запечена в духовці шкіра поросяти.

- Настьо-о-она! – розкидає руки і хапає в обійми.

Врізати б тобі і за «Настьону», і за фамільярні жести, та поки стримуюсь.

- Ну ти й ділова жіночка! Оце впіймай, спочатку, а потім ще й вмовляти треба буде? – голосно сміється він.

- Упіймав, молодець. А на що вмовлятимеш? Мені моя робота подобається, тож якщо про це – ні, дякую.

- Та пішли зустріч відмітимо, повернення відствяткуємо.

- А чи не зарано святкувати?

- Нормально, - демонстративно дивиться на годинник і на мене очі підіймає. - Вже дев’ятнадцята скоро, - знову регоче.

Глибоко дихаю, та ті вправи вже не допоможуть, здається:

- Ілля, скажи, чи в тебе війна скінчилась, чи ти й не помітив як почалась?

- Вона не тут і кожен тепер свою справу має робити – хто на шо учився, - поважно починає він, - Треба не гав ловити, а слушний момент.

- А я тут до чого? Не в тому департаменті працюю, щоб в твоїх питаннях стати у пригоді, я все більше по переселенцях. Чи може хочеш на соціальний облік стати?

Відвертаюсь і роблю пів кроку, коли він мене спиняє хапаючи за лікоть.

- Чого ти така до мене? Ми ж не чужі та й нічим тобі не накапостив і не завинив наче. Хіба тобі неприємна така увага?

- Скоріше, не бажана, Ілля. Я рада що ти живий і здоровий, та на спілкування настрою нема і часу. Бажаю гарного вечора, - наостанок кажу я і вириваю з його пальців свій лікоть.

Дорогою додому згадую його зле обличчя і вже не бачу там геть нічого від того хлопця, що колись мені у коханні зізнавався, мріяв про навколосвітню подорож і бачив красу в поезії. Тепер переді мною не людина, а циганське золото - лише вульгарний блиск. Не багато йому часу знадобилось, щоб нормальну людську подобу втратити. Та ще питання чи була вона у нього, або просто я вкотре побачила те що хотіла, а не що насправді було. Схоже, мене життя мудрості не навчило, так і скачу щоразу на одні й ті самі свої граблі, що вже й з ліку тим вправам збилася. Та впевнена, що не тільки я тим опецьком розчарована, Максим Ігоревич теж приводів для гордості за нащадка навряд чи багато не має. Ростив циніка, та ж не бовдура. А виросло те що виросло, мабуть клопоту тепер з ним має більше ніж користі. І впевнена, так і є, бо звички у Іллі зовсім нездорові. Помічаю його машину біля адміністрації і зранку і ввечорі наступного дня. Вдаю що не помічаю, прото йду повз і голови не повертаю, то в телефоні ніби щось переглядаю, то за колегу ховаюся. Три дні поспіль картина та сама – знайомий Бентлі в полі зору. Що ж йому так впекло та заклинило? Вже б образився та далі пішов. З полегшенням відмічаю, що до кінця тижня вже мабуть відпустило його – під офісом чисто. Та довго не радію, бо на вихідних бачу схожу машину навпроти моїх вікон. Та чи не та не скажу – номер не запам’ятала, але стоїть довго. Наступного разу бачу свого привида біля басейну, та як хочу підійти і нарешті з’ясувати то він чи не він – машина рушає з місця. Пишу йому повідомлення: «Не встигла привітатися, куди поспішаєш? Чи може що хотів да передумав?». Бачу що прочитав, та у відповідь тільки три крапки скачуть, а повідомлення так і не надсилає. Наступного разу зустрічаю його в коридорі адміністрації, стоїть з місцевим поважним паном балакає. Мабуть обидва розмовою, взаємними обіцянками і перспективами цілком вдоволені, бо наприкінці бесіди шириною посмішок міряються. Як йду повз, якраз прощаються.

- Настя, привіт, - в три кроки опиняється поруч.

- Вітаю, Ілля, - стримано киваю і йду далі.

Крокує поруч, на мене не дивиться.

- Як твої справи?