Глава 9

Відбили від столиці навалу наші захисники, досі не вірю в таке щастя. В їх силі ніхто і сумнівів не мав, та ця звістка поки просто неосяжна для мого мозку і обійнятись на радощах з цього привду нема з ким. Ларс і Рома до себе за місто поїхали. Наступного ж ранку після повернення тихо пішли ще до того як я прокинулась,  бачу щовечора їх темне вікно і на прогулянці не помічаю. Озивається моя начальниця – скоро будемо до адміністрації повертатись. Місто потроху оживає, перше що роблю коли бачу відкриту кав’ярню поруч – беру собі величезний лате, випиваю з таким смаком, наче це мрія всього мого життя збувається. Спілкування з рідними і знайомими трохи рідшає, війна нікуди не поділася, та відчувається наче перший акт нашої Перемоги маємо. Серця сповнені надій і болю – швидкі які щовечора з евакуаційного потягу до шпиталю містом летять, своїми сиренами нагадуюсь столичним мешканцям – біда поруч. А місто тим часом оклигує, то там то тут відкриваються магазини, офіси деякі, народу більшає – вертаються потроху. Від Ліни знаю, що Рома заборонив їм поки додому їхати, закинув грошей щоб не бідували, та в них поки і так на життя вистачає. Вона влаштувалась тимчасово до ресторану, на підхваті працює, батьки поки роботи не мають, баба Надя котами опікується. Моя мама вже на стару роботу повертається, а я ще поки віддалено купи документів обробляю. Шкода, що принтера вдома не маю, бо все з монітора читати не дуже зручно і таки треба дещо роздрукувати. Добре, що в нашому будинку невеличкий копі-центр є, біжу туди з флешкою, тягну додому стосик паперів. Як під своїми вікнами проходжу, бачу Рому всередині його магазину. Хочу тихо прошмигнути повз, та помічає. Вітаюсь жестом і йду далі, та зупиняє:

- Привіт. Як справи?

- Добре. А у вас?

-  Чудово.

От і побалакали. Здається, він як подорослішав - за кожну вимовлену літеру комусь став дорого платити, бо самі короткі фразу, або й одне слово. Можна вже якийсь абонемент йому на довге речення купити?

- А ти звідки? - питає він.

- Роздруковувала документи, офіс поки закритий, а дещо саме у паперах треба мати.

Знову замовкаємо, дивиться на мене, раптом озивається:

- Зайди на хвилину.

Йду, прямує в офіс, вказує рукою на стіл:

- Техніка тут є, бумаги кілька пачок, як треба – користуйся, найближчим часу не відкриємось. Ось другі ключі, - бере з полички і мені в руки вкладає. - Пішли, покажу як сигналізація працює.

Мабуть, я трохи в шоці, бо замість «Дякую, не треба» ходжу за ним, вивчаю що, де і як. І таки не трохи, а капітально, бо в кінці екскурсії кажу просто «Дякую» і йду до себе. За кілька днів знову потребую принтер, тож маю дилему: скористатись пропозицією чи піти в копі-центр. Звісно, було б зручніше попрацювати там де і розрукувати можна, бо бігати туди сюди по чотири рази не хочеться. Дозволяю собі цього разу скористатись запрошенням і з ноутом в руках йду вниз. Всі настанови запам’ятала, вже за п’ять хвилин влаштовуюсь в кабінеті і починаю працювати. А потім і на другий день. І на третій. Принтер вже майже не використовую, та якось зручно тут, робота добре йде – не знаю, просто подобається і все. А ще можна залою ходити і скарби роздивлятись. Це і роблю, коли короткі перепочинки собі влаштовую. Так спливають кілька тижнів, аж поки не отримую від Роми повідомлення: «Вибач що турбую, можна на тиждень тобі Ларса залишити?». Відповідаю не замислюючись: «Звісно! Вези». Приїздить вранці зі звичним пакованом необхідного, розмовляємо самими «Привіт», «Заходь», «Як справи?», «Добре». Кількість слів майже дорівнює кількості проведених хвилин. Під кінець візиту отримаю уточнення:

- Думаю, що за тиждень впораюсь, але може трохи довше.

- Нема проблем, мені компанія лохматого за радість.

- Бачу, йому також.

Хочу додати щось типу «бережи себе», та наче драматично занадто, просто бажаю успіхів у справах і зачиняю за ним двері. За два дні прилітає повідомлення: «Зачепився на два тижні точно. Ок?», відповідаю «Так», знову пише: «Раптом що – за будь якої потреби звертайся за цим номером». Надсилає контакт «Валера». Незрозуміло що у того Валери просити і не ясно навіщо раптом це взагалі. Тривога з’являється сама собою і здається небезпідставна, бо три аж тижні від Роми жодних звісток, Ліна вже звично відповідає: «Ну сама ж вже знаєш – він завжди так», а я уважно новини переглядаю, чи не промайне якась цікава інформація. Цікавих багато, та я ж не аналітик, піди знай що шукати? Просто нервую, працюю з його офісу, гуляю з Ларсом і чекаю.  Про Рому новин немає, та є від однокурсниці – вона тепер вдова. Всю землю вже кров’ю героїв скроплено, а ціна свободи все вищає. Кілька місяців смерть дурив, а таки наздогнала. Плачемо, проклинаємо, молимось. Що сказати в таку мить? Хочу обійняти, кажу що скоро до неї приїду, правда ж, давно своїх навідати хотіла. Та від тієї страшної новини впадаю в якусь липку паніку, пишу Ромі підряд кілька повідомлень, може хоч одне проб’ється. Та поки страшна тиша. Лінина безтурботність аж підбішує, тому багато не спілкуюсь. Може я сама собі що зайве вигадала, та на серці спокою нема. Чекаю на звістку від Роми, а отримую від Іллі. Ото вже радість! Скучити не встигла, не впевнена що колись взагалі таке станеться. Та сімейка ніс по вітру добряче тримає, бачать що столиця ворушиться і собі з-за кордону повертатись думають. Телефонує посеред робочого дня, не питає що і як, розповідає як виїздив, як живе і тужить за Батьківщиною… Ага, «душею я з вами на каторзі, а тілом, нажаль, тут – в Швейцарії», чули таке. Щоправда, на відміну від роздмухувача революційної іскри, Ілля з батьками до Іспанії подався. Та мабуть є підказки, що час спиняти довгу сієсту. Каже, що за кілька тижнів планує повернутись і запрошує на святкову вечерю. Мені точно нема чого з ним робити, та й для будь-яких святкувань поки зарано, але відповідаю йому коректно і розпливчасто, сподіваючись що не згадає про мене коли приїде. Завершую розмову і скрикую – на порозі кабінету якась тінь. Обертаюсь – Рома.