Глава 8

Ще як у Дерівцях застрягли хотілось собі волосся вкоротити. Багато було причин для занепокоєнь, та чомусь саме зачіска і відсутність можливості довгі коси вимити поміж всього іншого дуже дратували. Відросло аж задовге, до середини спини. І під шапочку в басейні було не зручно пхати, а в погребі ще дужче заважало – плуталось і лізло в очі як не скручуй. Вдома той дискомфорт не полишає, поки висушила феном всі сили скінчились. Іду по ножиці, в тугого хвоста резинкою скручую і рішуче відрізаю. Рівно чи не дуже, а тепер до плечей стало, одразу наче полегшало. Йду на кухню, колочу собі чай з липою і чую як двері відчиняються.

- Настя?

- Я на кухні.

Чутно Ліна як взуття скидає і шелестить пакетами.

- Я тобі ліків принесла і продуктів, зараз готуватиму, йди в ляжко – принесу, - заходить на кухню і зойкає. - А що з волоссям?

- Набридло, давно вкоротити хотіла та вирішила, що саме зараз найдоречніше буде. А що, дуже криво?

- Та ні, наче нормально. Шкода просто, - підходить ближче і за спину заходить. - Давай ножиці, трішки підрівняю.

Сідаю на табуретку, чекаю поки до ладу доведе.

- Все, тепер іди лягай і чекай на вечерю.

- Та я не голодна наче, - стинаю плечима, бо дійсно, тільки пити хочеться.

- Тобі антибіотик приймати треба, а шлунок пустий давно – не можна.

- А нащо антибіотик?

- Рома призначив, - посміхається вона. - Сама ж знаєш, він по застудах і бронхітах давно специаліст.

Не сперечатимусь, йду в кімнату і залажу під ковдру. Моя хата, а все чужим наче стало. Ще й за вікном звук страшний виє – повітряна тривога, мабуть. У Дерівцях такого не чули, ясна річ. В двері заглядає Ліна:

- Брат казав, як сирена – у коридор йти.

- Хай буде як буде, сил нема, - відмахуюсь рукою і ще глибше у теплий кокон зариваюсь.

За пів години Ліна тягне піднос з пюрешкою і котлетою, а я з подивом роблю відкриття, що таки була голодна та ще й як – ледь не вилизую тарілку. Приймаю жменьку таблеток, отримую від Ліни настанови як і коли їх приймати. Дякую кволим голосом, бо в сон клонить. Ліна перевіряє лоб рукою, мабуть результатом вдоволена, бо прощається до ранку і йде. За ніч сирена гула тричі, щоразу десь вдалині чула як прилітає, та з ліжка не вставала. Сили може б і знайшла, та сенсу не бачу – як прилетить, то старі панельки можуть мов млинці скластися – вже надивилась того на фото. Бухикаю і тивожно сплю, а прокидаюсь від шуму чайника на кухні, мабуть Ліна повернулась. Повільно чалапаю до ванної, чищу зуби і аж тоді суну на кухню. Ліни нема – Рома над пательнею чаклує, Ларс поруч сидить.

- Привіт. Сніданок готовий.

Повертаю очі до нормального розміру і сідаю навколішки біля Ларса.

- Привіт, хлопці. Ларс, ти моя грілка рятівна! – чухаю його, цьомкаю, він вухо мені вилизує. - А де Ліна?

- Збирається. Тобі теж треба.

- А мені нащо? – дивуюсь я і за стіл сідаю.

- Або до своїх додому, або з моїми в Трускавець.

- Дякую, але ні – я нікуди звідси не поїду, це мій дім.

Рома ставить переді мною тарілку зі сніданком, на кілька секунд затримує на мені свій погляд і йде липу заварювати:

- Неоднозначне рішення, Київ може не втриматись.

- Може так, може ні. А може і там де поїду наздожене. Хіба зараз у дорозі безпечніше?

- Потяги їздять.

Мляво колупаю омлет виделкою, салат з купки на купку перекладаю, розмірковую. Ні, не можу пояснити, та відчуваю – тут треба бути. Та й дорогу зараз уявити собі важко, он поки в ванну йшла втомилась наже марафон пробігла.

- Не поїду, - рішуче промовляю я і жую смачний сніданок. - Ви сьогодні їдете?

- Мої ввечорі на потяг.

- А ти і Ларс теж з ними?

- Про Ларса ще думаю, я -  не їду.

Хрумчу овочами, думаю чи спитати чи замовкнути. У Ліни б точно довідалась, а зараз і очі зайвий раз піднімати не хочу. Поки набираюсь сили духу на питання, виходить з кухні і йде кудить вглиб квартири. Чую як дверцята шафи ляпають. Він мені валізу пакує чи шо? Віддаю Ларсу шматочок м’яса і тихо в кімнату заглядаю.

- Ти мені постіль міняєш?! – перепитувати не варто, бо й сама то бачу. - Я і сама можу, не треба.

Мовчки продовжує справу, крокує повз мене і в машинку жмутом стару пхає:

- Запусти сама, Ліна скоро зайде розвісить. Таблетки випити не забудь.

Клацає пальцями до Ларса і виходять з квартири. Вже і випралось, і Ліна в двері суне, а я все ще докупи себе збираю.

- Доброго дня! Як самопочуття?

- Таке відчуття, ніби я все життя палила а тепер наслідки викашлюю. Та у порівнянні з нещодавнім – краще.

- Таблетки не забуваєш?

- Я пацієнт сумлінний, - усміхаюсь я. - То шо, ввечорі їдете?

- Так. Рома сказав ти лишаєшся. А чого?