Глава 7

Погріб обжили швидко під гуркіт що ставав все ближчим. Багато туди не натягнеш, та що змогли вперли, добре що величенький. Холодно, зараза! Поки тиша – вилазимо і в дім йдемо, там хоч руки-ноги відігріваємо. Телефоную мамі, кажу що все добре, як зв’язок пропаде – хай не лякається, я в безпеці, просто перебої у мобільного оператора – мій прихисток на віддаленні від цивілізації. Питає, чого до неї не їду, кажу що зараз дороги небезпечніші за місце де перебуваю та й пробки скрізь страшні. Обіцяю, що писатиму на телеграм так часто, як зможу. Наче повірила. Ліна ридає в трубку, каже своїм батькам, що ми тут застрягли, околицями могли б їхати, та дорог не знаємо і кажуть ними до нас русня прямує. Рома на зв’язок так і не вийшов. Навіть не уявляю, як там зараз Ларисі Іванівні та Андрію Володимировичу: донька з онуком застрягли, син невідомо де, а ти сиди безпорадний і божеволій від страху за них. Та і самим тут страху вистачає. Як скаже потім сусід, то наша і ворожа арта двобій влаштували. Літало над нами добряче, та поки падало далеко. Зв’язок таки пропав, добре що маму попередила. Світло поки є, але хто зна як надовго. У баби Наді стається істерика, плаче що підвела нас усіх своїми довгими зборами. Ми заспокоюємо, кажемо що багато б часу тим не виграли і хто скаже чи спокійно б доїхали. В будь якому випадку, пізно про це, вже що маємо те маємо. Поки стихає – готуємо гарячу їжу, Ларса теж нею підгодовуємо, сухий корм то добре, а в погребі ним не сильно нагрієшся. Баба Надя дивується, як весь наш зоопарк між собою ладнає – коти під полицею на подушці, Ларс між нами на ковдрі – ніхто не шипить, ніхто не гавкає. А я не дивуюсь. Пам’ятаю, як зазвичай у ветклініках бувало – перед обличчям невідомої загрози, яку всі у лікарняному передпокої відчували, було не до з’ясовування стосунків, всі одвічні суперечки на потім відкладалися. Так і зараз. Минає кілька днів, то гуркотить і біжимо вниз, то бігом до хати по гаряче. Вже й ніби певний графік артилеристських дуелей зрозуміли. Звісно, то себе так заспокоюємо, бо всім ясно – прилетіти може в будь який момент. Та в нас є хороша підмога – пухнасті наче відчувають коли скоро почнеться, стають тривожнішими і місця подалі шукають. Може й дійсно чують, бо поки не помиляються. На четвертий день щастить – пробиває зв’язкок, телефоном поговорти не вийде – переривається, а от повідомлення з четвертої спроби улітає. Брешу своїм, що все добре, на всяк випадок сидимо з подругою в підвалі, тому зателефонувати не можу, але поруч все тихо і спокійно. Питаю як у них справи – поки нормально, дякувати Богу. Ліна пише своїм, та батьки мовчать, але раптом приходить повідомлення від Роми: «Я вас заберу, чекате». Як таке може вийти? Та навіть від тих його слів щасливі - дізнались що живий і надію дав, хай би і хибну. Та й куди ми подінемось? Сидимо, молимось і сподіваємось на краще. Заглядаємо в новини – вони не тішать. Єдина радість, приїздить звідкись бусик, кажуть завезли в магазин свіжого хлібу. Ми не голодуємо, та думка про свіжий хліб викликає неабияке схвилювання. Дійсно, наче він єднає нас із звичним життям. Збираюсь йти, та мене не пускають.

- І куди ти підеш? І без того їжі вистачає, і куди йти не знаєш.

- А ви скажіть, баб Надя, то ж не в сусіднє село.

- Та на сам його край. Літає небом, а вона за покупками зібралась!

- А кому йти? Вам з артритом чи Ліні з дитиною?

Та все ж вириваюсь, кажу що може буда нагода з водієм того бусика слівцем перекинутись, як пощастить, то може нас забере або дорогу підкаже – сам же ж якось до нас дістався? Відпускають, та й не втримали б. Йду селом попід парканами, як хто визирає – уточнюю дорогу до крамниці і одразу кажу – я гостя баби Наді, не чужа приблуда. Підказують, направляють. Бачу попереду себе таких самих лазутчиків – у тій же справі, мабуть, крадуться. Та до місця призначення не прибуваю, нова серія прольотів над головою і вибухів. Треба ж десь сховатися? Читала, що заглиблення треба. О, канава! Стрибаю туди і одразу набираю повні боти крижаної води. Хочеться вилізти і бігом додому, та десь недалеко б’є, чи то так здається - в нашому погребі ті звуки геть інакші, піди розбери. Дуель довга, сподіваюсь, перемогли наші. По хліб вже не йду, бо замерзла вщент, як тільки довга пауза – чимдуж несусь назад. Виявляється, не треба було і подвиг вигадувати, сусід баби Наді взяв і на нас хліба. Шкода, що з водієм не вийшло поспілкуватися, та сусід каже є шанс, що днями дадуть коридор на евакуаційну колонну, такі чутки ходять. Тож моя вилазка по всім напрямкам дурна була, а ще й до наступного ранку піднімається температура - добряче я в тій канаві промерзла. Шукаю у баби Наді все що є в аптечці, запихаю в себе жарознижуюче і гризу купу вітамінок. Може воно і не допоможе, та як виявилось останнім часом, навіть ілюзії неабияк підтримують моральний стан. Знову повертається зв’язкок – Лінині батьки в порядку, мої також. Вона їм пише як є, я моїм знову якусь оптимістичну маячню відписую. Наступного дня поки Ліна з малим бігли двором, з’являються нові для нас звуки – мабуть то автоматні черги. Як бігли так і на землю попадали. Телефон малого в калюжу потрапив, Ліна на свого усією вагою впала – сенсор несправний. Тож маємо тепер супернадійний телефон баби Наді – старезну розкладачку Нокія і мій смартфон. Пишу зі свого її батькам, щоб на цей номер писали і коротко переповідаю в чому справа. За деякий час отримую повдомлення з невідомого номера: «Живі?». Швидко пишу у відповідь «Так». За секунди прилітає нове - «Ми вже поруч, чекайте». Сподіваюсь, це не заспокійливе на кшталт «Ваш дзвінок дуже важливий для нас, залишайтесь на зв’язку», бо поки ті розмови про евакуаціні колони досі чутками лишаються. А ще, здається, ті вітамінки і баби Надіни вареньки смородини-калини-малини не дуже й допомагають – від кашлю аж вивертає і парацетамол скоро закінчиться. Здається, тепер Ліна більш надійним водієм ніж я буде. Наш інформатор дід Іван каже, що наче завернули русню трохи від нас, може і мине лихо. Ту новину використовуємо як привід перебратися в будинок. Вже і Матвій носом гугнявить, баба Надя за нирки тримається, хіба краще як в очікуванні порятунку помремо від переохолодженняя? Полишаємо погріб, як буде так і буде. Ларс як завжди моя персональна грілка, на ліжку зі мною вмощується. Трохи відігріваюсь під ковдрою, обіймаю його і відбуваю в глибокий сон, такий в мене вперше за багато днів, лічити які вже й збилася. Зранку навколо мене крутяться всі троє, то годують, то чаєм напувають. Здається, температура трохи під контролем, а от кашель жахливий. Та хочеться трохи свіжого повітря, від цілющої калини Надії Федорівни аромат портянок по всій хаті такий, що збиває з ніг не гірше за температуру. Поки інші вдома вечерю готують, тихо виходжу на двір. На сутінковій вулиці темно і тихо, аж у вухах свистить. Кутаюсь в купу одежин, аж раптом чую шум автівки. В такий час тут ніхто не катається, та й взагалі колесами зараз місцеві майже не користуються – всі по прихистках поховалися. Не до добра це, біжу в дім, кричу щоб світло вимкнули і замовкли, а ще краще подалі поховались. Запихаю їх по кімнатах, а сама біля вікна. Їдуть десь по вулиці, а фари вимкнені. Прислухаюсь – наче біля двору зупинились. Присідаю під вікно, тихо дихаю і рота рукою затуляю аби не зайтись кашлем. Прокляття, точно біля нашого двору! Чую як хлопають двері, від тихого стукіта в калитку аж здригаюсь, бо не знаю чого чекати. Потроху відчиняю двері і вдивлююсь в темряву. Стук повторюється і до нього додається голос: