Глава 6

Ніч пройшла в думках і спогадах, тому вдень з мене користі було мало. Відпросилася трохи раніше і пішла погані думки у воді топити. Та цього разу вони особливо плавучі були. Не використала на повну свій час, пішла додому через парк. Першим Ларса помітила, хотіла вже в якийсь кущ подалі від Роми стрибнути, аж тут Ліна на очі потрапила. Привіталися, почухала лохматого і пішли разом ще трохи далі від будинку. Все одно настрій ні до чого, може в компанії покращає. Хоча то сумнівно, мені кожна зустріч з Ліною завжди про ту історію нагадує. Та з виною вже наче давно вмію жити, а Ліна дивним чином за подругу стала. Йдемо разом, останні новини обговорюємо.

- А як тобі всі ті перестороги? Схоже, тебе панічні настрої теж не охопили? – питає вона.

- Знаєш, просто не вірю що можлива така нахабна і зухвала ескалація, це ж наче маячня якась. На сході у русні і досі успіхів немає, на щастя, то нащо ж їм на більше зазіхати? Гадаю, минеться, - заспокоюю себе і Ліну, поки крокую скрипучим снігом. - А ти чого з Ларсом знову?

- Рома під саму ніч кудись терміново рвонув, сказав на один день, а як повернеться - одразу за малим поїдемо. Нагирчав на мене – страшне. Та я не хочу Тимофія поки забирати – йому там у бабусі краще ніж в місті. Доглянутий, уроки робить – чого тут в чотирох стінах сидіти?

- А нагирчав чого?

- Бо хотів, щоб з малим і батьками разом до Трускавця поїхали. Вони давно збиралися і Рома їх підганяв, то кілька днів тому туди й помандрували. А нам що там робити? Спочатку пообіцяла,  що приєднаємось, а потім передумала. Так як дізнався де малий і що я тут лишилась, то лютував як чорт у пеклі! Чи не більше ніж коли про пригоду Ларса почув.

- Не знаю, Ліна, може в тих перестрогах і є раціональне зерно. Зрештою, хто думав що в чотирнадцятому станеться те, що сталося?

- Мене ті новини спочатку теж нажахали, а потім зрозуміла – то просто якесь нагнітання паніки. От і роблю як по телеку чула – до шашликів на весну готуюсь, - сміється Ліна.

Таки позбавилась своїх старих спогадів, нові думки в голові засіли. Зателефонувала своїм, побалакали, одне одного заспокоїли. Всі лишаємось на своїх місцях, як казав батько: «Буде поворот – будемо повертати». Та настрої в місті були різні, в атмосфері відчувалося занепокоєння, деякі вікна лякали темрявою, дехто таки поїхав подалі звідси. В сусідній департамент днями купу якихось документів потягли, сказали, нові справи термінові, а я собі далі за своїм режимом жила і сподівалась, що неприємне відчуття всередині то пусті хвилювання. Та звісно помилилась. Ранок 24 лютого почався з переляканого голосу мами в телефоні. Що їй сказати не знала, мені наче мову відібрало. Вона кричала, щоб бігом до них їхала, я відповідала, що треба з роботою все владнати. Не порозумілись, посварились, та попередила – поки тут лишатимусь, а далі подивимось. До роботи не доїхала, дорогою начальниця зателефонувала, сказала з дому працювати будемо, питала чи поїду чи лишусь. Сказала як мамі – все по ходу п’єси. Вже біля двору Ліну зустріла, бігла з маркету з великим пакетом. Окликнула її, підійшла:

- Ліна, малого встигли забрати?

- Ні, Рома ще не повернувся і телефон вимкнено, не знаю що й робити. Батьки в шоці, кричать що сюди поїдуть. А чого їхати? З безпечного місця в небезпечне? Та й поки їх чекатиму, то пізно вже може бути. Хочу взяти їх машину і сама рвонути. Щоправда, водій я поганенький, та з вокзалів зараз не виїхати, кажуть, - розгубленість в голосі і сльози на підході. - Слухай, хотіла тебе спитати, Ларса до себе візьмеш поки я у від’їзді буду?

- Звісно, пішли заберу.

Підіймаємось на їх поверх, ключами з третього разу в замок попадає. З таким тремором ще й за кермо сідати?

- Ліна, а наскільки ти поганенький водій?

- Та на автоматичній у мене наче все добре, а у батька механіка, тому впевненість на найнижчому рівні, - криво усміхається вона.

В квартирі до мене біжить Ларс, вітається, дає себе почухати. Собаку пещу, а сама не можу позбавитись думки, що та мандрівка Ліни то страшна помилка. Та не лишати ж дитину бозна де? Мене батько ще за інститутських часів навчив водити, механіку звісно, навіть трохи під капотом науки дав. Права маю, та навіть не згадаю коли востаннє їздила, мабуть ще як з Іллєю жила. Як альтернативний водій я теж так собі, та кращого зараз не знайду.

- План міняється, Ліна, разом поїдемо.

- Куди?

- Ти кажи, я того села не знаю, - часу на суперечки точно немає, швидко спиняю її жестом і кажу. - Бігом збирайся і собаче до багажнику накидай, а я собі рюкзака зберу. За пів години буду у тебе в дворі. Машина ж там? Яка, до речі?

- Так, там. Сіра. Сіра Тойота.

- Все, побігла і ти не барись – за тридцять хвилин будь там.

Лечу як вітер, хапаю рюкзак, збираю думки вкупу, накидаю найнеобхідніше. Згадую, що днями смачних протеїнових батончиків купила – висипаю з коробки на речі, якраз і згодяться в дорогу. Телефоную на роботу, пояснюю, що мушу терміново виїхати – питань не виникає, сама начальниця здається теж в процесі зборів перебуває. Мені на все вистачає двадцяти хвилин, біжу до Ліни і чекаю у дворі, споглядаючи, як час від часу з під’їздів вибігає народ з валізами і хутко вирулює на вулицю. Ось і Ліна, тягне великий пакунок і Ларса, розблоковує авто.

- Все зібрала? Він сушку їсть чи натуралку? – питаю закриваючи лохматого на задньому сидінні.