Глава 5

Шкода, що робота в адміністрації самі папери, згадую вихідний і сумно зітхаю. Папки, підшивки, роздруківки, печатки – ніякої естетики, сам канцелярит і казуїстика. Ділюся враженнями з колегами, така собі невелика рекламна кампанія ще до відкриття. От жеж я дурбецало! Ні назви не знаю, ні про сайт не запитала. Треба буде у Ліни дізнатись, заодно і ще один привід туди зазирнути за нагоди. Ділюсь власними фотками – кілька штук собі зробила. Одноголосно приймаємо рішення скинутись і сюди собі щось з тієї краси придбати, бо здогадуємось, що воно не три копійчини коштуватиме. Настає час обіду, дівчата біжать до кафе навпроти, а я лишаюсь на місці – треба добити розпорядження і наздожену їх. Бігом тарабаню по клавіатурі, перечитую, відправляю на принтер і на ходу пальто вдягаю. Швидко йду коридором, завертаю за ріг і ледь не б’юсь в черевце що суне прямо на мене.

- Ой, - скрикую я, - Вибачте.

Чоловік щось бурмотить, я роблю кілька кроків далі і спиняюсь від протяжного:

- Анастасі-і-ія?

Розвертаюсь, приглядаюсь. Та ну його! Ілля? Чи всі мої знайомі вирішили змінитись до невпізнаваності? Перепитаю краще:

- Ілля?

Точно він.

- Настьона, - розкидає руки вбоки, тягне до себе, панібратські по спині похлопує. - Оце так зустріч! Хто ж тебе сюди прилаштував?

- Моя начальниця запрошення отримала і за собою покликала, - відповідаю ігноруючи зневажливе «прилаштував». - А ти …змужнів.

Сміється голосно, голову аж назад відкидає. Геть як його батечко. І статура вже така сама – вшир роздався.

- В будівельному бізнесі багато сидячої роботи, на фітнеси-шмітнеси часу не маю, час гроші робити. А ти не сильно змінилась – така ж сипатична як і запам’ятав!

Поки разом були вже пиха пробивалась, а зараз просто фонтанами б’є, хочеться подалі відійти щоб не забризкало.

- Вибач, та маю бігти – мене чекають, - приязно всміхаюсь я і намагаюсь відійти, та бере мене за лікоть.

- Та куди ти така швидка! Стільки років не бачились, а одразу тікаєш. Зачекай трохи, хочу тебе на вечерю запросити.

А усмішка яка стала – хижа і зловісна. Як з такою міною запрошують то до основної страви боби і кьянті можуть подати, брррр, подумки здригаюсь я, згадуючи то кіно.

- У мене трохи роботи забагато і на вечір плани маю.

- Та навряд чи важливіші за мої. Давай, годину ж знайдеш?

А щоб тобі! Як не відчеплюсь сьогодні, все одно ж мене дістане. Добре, зірву той пластир не відкладаючи на потім.

- Вмієш умовляти, - швидко обговорюємо час зустрічі, про місце мовчить, каже сам відвезе. - То я побігла?

- Давай-давай, мене вже одна поважна людина зачекалась, а я тут на побачення напрошуюсь. До вечора, пішов діла порішаю.

Не дай Боже, якщо реальне побачення задумав! Я в ресторані на себе руки накладу. Все що в його батькові ненавиділа просто перед собою в Іллі бачу. Нахабний, зверхній, зарозумілий. Ще й мордяку наїв, аж тонкі риси пливти починають. Мрія кожної жінки! Хіба що гаманець товстий має, от і вся привабливість для поціновувачів такого. Мої дівчата вже пів обіду з’їли, а я тільки до них добігла. Швидко наздоганяю колег, бо час вже піджимає, а я ще хотіла в магазин по сусідству збігати. Ну, наступного разу собі щось почитати куплю. До вісімнадцятої закінчую всі справи, виходжу і дивлюсь прямо перед собою – спираючись чималим тухесом на крило Бентлі сяє Ілля. Ну і вигляд, сором та й годі.

- Сфотографуватися хочеш чи твоя? – мабуть чекав на захоплення, може непритомність від раптового нападу щастя, бо піднімає одні брову.

- Моя, звісно. Сама ж знаєш, яким бізнесом займаюсь.

- Так, батьковим, будівельним, пам’ятаю, - з крокодилячою посмішкою влаштовуюсь на сидіння. - Куди їдемо?

- У один з найкращих ресторанів – побачиш, - самоводоволено посміхається собі в дзеркало заднього огляду і рушаємо.

Крутимось кілька кварталів аж пів години, щоб дістатися до ресторану до якого пішки десять хвилин голольодом на закаблуках. Я вже накручена як пружина, аби не тріснути, та поки стримуюсь. Замовляє на двох щось складновимовне не заглядаючи в меню і мене не питаючи,  а карту вин вивчає, наче в тому щось тямить. Та обирає, здається за ціннком і хоче тим похвалитися, бо підсовує мені винну карту під носа і питає чи такий вибір мене влаштує. Мовчки киваю і відвертаюсь. Навкруги сам блиск і пафос, вальяжні розслаблені чоловіки і зібрані та підтягнуті дівчата.

- Ну то шо, Настьона, хіба не краще ніж вдома? Як воно, в столиці жити?

- Так як і коли тут народилася і до старших класів жила. Забув може? То я на твою малу Батьківщину на деякий час переїздила, - відпиваю води з бокалу і задоволено дивлюсь як він щелепу стискає. -  А ти як, все ще під крилом Максима Ігоревича чи відокремився?

- Бізнес великий, батько вже сам не тягне, тож підтримую, - зрікає він.

Ой, тримайте мене семеро! То це він батька тягне? На стаціонарі дорослого життя не знав, від армії відкупився, а тепер раптом батьків рятівник. От би тому зараз це почути – подивилася б на таку виставу. Питаю як здоров’я у батьків – відбовкується однією фразою, про моїх навіть не питає, перескакує на теми своєї уявної величі. Пещений пустоцвіт, хвалько і нахаба. Я його пам’ятаю трохи іншим, тому і сиджу тут досі. Він колись причарував мене гострим язиком, блискучим поглядом і щирою посмішкою. Залицявся красиво, без надмірних жестів, але романтично. Не можу сказати, що від кохання розум втратила, та почали зустрічатись, а потім і жити. Багато часу разом провели. Завжди відчувала невдоволення його батька, він мабуть хотів щоб я на нього і сина дивилася, як куплені дівки в очі зазирають, та не з його щастям. Примусила Іллю навпіл квартиру орендувати, хоча Максим Ігоревич й пропонував ту, що в його власності була. Поки він у батьківському офісі байдики бив, все чекала коли подорослішати схоче. Не дочекалась. А потім з’ясувала, що зі спільного у нас і на три позиції списка не напишеш. Добре співпало, що його батька в той час фінансовим магнітом до столиці потягло, а Ілля за ним зібрався. А як зробила б дурню, одружилась і за ним поїхала, вже або сама б його прибила, або він мене. Поки ті думки в голові перебираю, Ілля все не спиниться про себе розповідати. Заради ввічливості трохи з тарілки з’їла, ковток вина зробила, все – терпець уривається, час тікати. Перериваю його бурхливі потоки марнославства і ввічливо прощаюсь. Здивування таке, що аж брови до чуба піднялися. Кажу, що з собою на вечір роботи набрала і завтра рано вставати. Сердиться, але теж збирається, мене відвезти хоче.