Глава 4

Будильник можна більше не ставити, бо перфоратор вмикається рівно о тій секунді, як закон дозволяє розпочинати ремонтні роботи – о восьмій. Вимикається теж пунктуально – о двадцять першій. Хоч годинник за ним звіряй. Та, здається, нарешті ті тортури добігають кінця – блаженна тиша. Пробігаю якось під їх вітриною і бачу, що стіни вже під фарбування готові. Ще за кілька днів з подивом відзначаю, що приміщення вже має кольори темно-зеленого і рудої цегли. Стильно. Цікаво, що тут буде? Вивіски ще нема, бачу тільки кріплення під неї і провід зі стіни стирчить. Пошук в інтернеті за цією адресою підказок не дає, тому знову роблю вилазку і заглядаю у вітрину. Хто б тут не працював, та він здається взагалі не спить, а цілодобово впахує. Вже під однією стіною розставлені меблі, під другою ще купою звалені. А меблі гарнющі – натуральна деревина з різьбленням. Та чи не найбульше мене причаровує світильник. Це неймовірної краси обпалена гілка дерева застигла у епоксидці. То тут меблевий, чи послуги з дизайну інтер’єру? Не розумію. Невдовзі, під час чергового підглядання помічаю рух всередині магазину, якась жінка тягне підлогою за собою коробку, спиняється біля полиць і починає щось роставляти. Шкода, що не можу розгледіти, здається то ще якісь епоксидні шедеври. Не знаю хто чим захоплюється, та я вже певний час підписана на кілька каналів, де таки дива майструють. Навіть думка була і собі хобі завести, та що я крім кульбабкового парашутика або квіточки залити зможу? Я такі як оці вироби люблю, обточені, цікаві, з фантазією під яку і певні навички і серйозне приладдя потрібні.  Цікаво, і скільки таке коштує? Ціни закордонних майстрів знаю, та може місцеві мені по кишені будуть? Сумніваюсь, якщо чесно – на вигляд як коштовність. А дівчина, яка всередині приміщення хазайнує виглядає точно як Ліна. Та як то? Вона ж в кав’ярні працювала, а тут щось геть інше буде. Мабуть мій здивований погляд їй дірку в потилиці пропік, бо повертається до мене. Відсахуюсь від вікна і роблю крок назад. Але який в тому сенс, коли просто під світлом вуличного ліхтаря стою? Вона стримано киває мені головою і рушає до дверей, я вітаюсь так само, швидко відвертаюсь і прямую в бік парадного.

- Настя, зачекай, - Лінин голос спиняє мене, коли вже за ріг завертала.

Зупиняюсь і повертаюсь до неї. Підзиває мене жестом:

- Зайти не хочеш?

Ще б пак! Але не особисто до тебе, якщо відверто, та все ж заходжу.

- Вже шию собі вивернула, так цікаво було що тут тепер, - кажу я і роззираюсь навколо.

Через вітрину все мені видавалось прекрасним, а зблизька – я просто хочу тут жити, чесно. Мабуть так само почував себе Гаррі Поттер вперше потрапивши на Алею Діаґон. Як повинна працювати уява, щоб взяти якісь прості або іноді навіть неоковирні речі і перетворити їх на витвір мистецтва? Ходжу, пальцем різьблення стільців досліджую, торкаюсь підставок для канцелярії, зроблених з олівців і смол. А обідній стіл який! Наче шматок Ісландії – чорні береги і потоки лави. Диявольска краса! Сама себе спиняю, бо увірвалась і нахабно мацаю все що під руку попадеться. Розвертаюсь до Ліни.

- Дякую що запросила, цікавість вгамувала – ще красивіше ніж здалеку, - зізнаюсь я і потроху задкую до виходу.

- Кави не хочеш? – раптом питає вона і тим здається навіть сама себе дивує, що вже про мене казати. - Без пінки, обіцяю, - додає зі стриманою посмішкою.

- В такому випадку не відмовлюсь, - ще б пак, я тут можу весь вільний час проводити, як не виганятимуть.

В підсобних приміщеннях дикий безлад, та кавомашині вже місце знайшлося. Пристойна, якщо не сказати «нічого собі яка річ».

- Звукоізоляцію стелі зробили, якщо тобі цікаво, - каже Ліна не відволікаючись від процесу.

Я теж надовго не відвертаюсь, бо її пристрасну обіцянку добре запам’ятала. Ще кілька хвилин і кава без домішок розлита по чашкам. 

- Ходімо в кабінет, - каже Ліна і веде за собою.

Кімната невелика, простий офісний стіл, ноут і принтер, коробки з купою паперів попід стінами.

- Тут же все догори дригом, не перечепись, - Ліна ставить каву на стіл і вказує мені на стілець. - Сподобалось побачене?

- Ти ще питаєш! Я наче в музей потрапила. Це твої твори? - питаю я з ввічливості, хоча впевнена що ні.

- Ні, я просто допомагаю тут обжитись і далі працюватиму на підхваті.

Випиваю каву в кілька ковтків, так і кортить назад до головного приміщення повернутись. Згадую що хотіла спитати.

- А як справи у Ларса?

- Непогано, брат з ним працює, має надію що скоро він не боятиметься різких звуків.

- Здається він не тільки їх боїться – на людей дуже підозріло споглядає. Хоча я його за непростих обставин бачила, може помиляюсь.

- Ні, поцілила у суть. Його дитинство простим і щасливим не назвеш, встиг натерпітися. Всього не знаю - Рома не розповідав, та сама ж бачу що боязкий до людей. Тільки тобі якось одразу довірився. З іншими все набагато складніше.

Ліна наче й спецільного акценту на своїх словах не робить, а мені скрізь підтекст чується. Наче я персонаж Едгара По «Серце виказало».

- Знаєш, я щиро сподіваюсь, що той хто його кривдив сам себе зненавидів і отримав від долі гідну відповідь. Іноді так буває, я знаю. Але коли заслужено – приймай розплату і не жалійся.