Глава 3

Маю казати «Їду додому», та якось швидко повернулось відчуття, що він у Києві. Прямую до своїх під музику в навушниках та бездумне спостерігання краєвиду за вікном. Дорога за відчуттям тягнеться, зате впевнена що зворотня видаватимться вдвічі коротшою. Квартира зустрічає міцними обіймами мами та бабусі і кондитерськими пахощами.

- Доню, нарешті! – мама тягне мене за руку. - Так незвично з тобою рідко бачитись.

- Відчепись від малої, не тягни назад, - відрубає бабуся.

- Ой, мамо, тобі добре, твоя донька весь час поруч тебе. А бабуся ти якась неправильна, наче рада що онуки поруч немає.

- Не мели дурниць, ти вже доросла, щоб не сказати що у старість підглядаєш, а онука - молода, хай живе вільно, - відмахується вона і повертає до мене. - Розповідай, як нове життя?

Сміюсь з їх постійних битв за мене і розповідаю. Все добре, цікавого не так вже й багато, тобто для мене все цікаво, а от розповісти чогось захопливого не знайду. Хіба що новорічну пригоду, та не хочу про це. Навіть на те повідомлення з подякою не відповіла. Крутила його, читала ті кілька слів разів сто, знала що це Рома написав, а навіть стікера якогось у відповідь не видушила. Ну, подякував то й добре, я і того від нього не чекала. Та, здається, скоро таки побачимось. Оскільки пес його і  у квартирі з Ліною і батьками, то мабуть досі всі разом і живуть. Тепер буду поглядом у вікні шарудіти чи не супроводжуватиме Ларса його власник. Мати питає хто з сусідів лишився, бабуся допитується з ким новим познайомилась. Взагалі, з багатьма, та поки дружні стосунки не на обрії. Колишня найкраща шкільна подруга вже давно у Францію перебралась – хотіла бути співачкою, а тепер картини малює. А з іншими старими знайомими не маю приємних спогадів, то й нагадувати про себе не стала. Та заспокоюю своїх, що не сумую. І сумний привод поруч - днями день народження батька, тож поминаємо його, бабусю й дідуся. І Лорд на згадку спадає. Всі рідні, всіх їх не вистачає. Старі історії згадуємо, та все якось на сумні думки звертаємо. Щоб зовсім у смуток не впасти, починаю своїх фотками центральної ялинки відволікати, а потім і цілим містом фотоекскурсію проводжу. Фото наклацала - безліч, куди не піду скрізь або рідні місця, або нові цікавинки. Бабуся радіє моєму захвату, мама трохи стриманіше реагує - ревнує до цього міста, чи шо? За тими балачками мої три дні тут наче одна мить і пролетіли і ось я вже повертаюсь додому. Кав’ярня таки почила в бозі, та новий власник приміщення вже є – чую звуки ремонту і потроху сумую за гирчанням кавомолки, перфоратор що її замінив ще гірший саундтрек. Та мені щоб до басейну втікти приводу і не треба, вже у звичку увійшло. Ближче до дивного атавізму що досі у декого вважається святом і має народну назву «Старий Новий рік», все частіше думаю чи не час відповісти на те новорічне повідомлення. У Роми 13 січня День народження, звісно я не забула цього, хоч давно і не вітаю. Та і зараз не наважусь. Його подяку прийняла як неоціненну нагороду, а привітання суто з ввічливости було. Сама розумію, що ніякої дружби не вийде, навіть і думати про це наївно. Весь вечір мужньо тримаюсь подалі від телефону, вранці тікаю на роботу, а після неї за звичкою йду плавати. З сусідками на доріжках вже кивком вітаюся і починаю заплив. Відволікаюсь на голосне хлюпання води – «містер Батерфляй» вже тут. Таки це він весь час на вечірні часи зазирає, а не хтось схожий, бо шапочка і окуляри ті самі, здається. Він збурює хвилі, я неспішно розсікаю воду і завершую вправи. Як і завжди напуваюсь своїм трав’яним чаєм, непішно вдягаюсь і виходжу. Прямо переді мною суне щось високе і кремезне – енергійний пловець, схоже. Трохи роздивляюсь його поки крокує парковкою: зріст чималий, плечі заширокі, як на мій смак, обличчя видно погано – нахил голови самі тіні дає. Волосся вже не коротке, трохи хвилями йти починає. І одяг пристойний – пальто, стильні черевики. Він сідає в якийсь сірий позашляховик, а я виходжу за ворота. Все в цьому басейні добре: розмір, чистота, близькість до квартири, але ж побудували на верхній точці вулиці. А мені вниз. А асфальт наче ковзанка виглядає. Поки я плавала, каша під ногами на кригу перетворилася – морозець кусючий. Обережно починаю спуск ледь просуваючись по блискучому, мов скло тротуару. На половині шляху я вже починаю думати, що перемогла в цим двобої з кригою, та тут потрапляю у темну зону між ліхтарями, роблю занадто сміливий крок і відчуваю як стрімко моя п’ята точка повністю підвладна гравітації летить назустріч землі. Гепнулась добряче, ледь встигла однією рукою спертись, щоб і потилицею не прикластись. Сиджу, оклигую. Поруч зупиняється авто і чую голос:

- Зачекай, допоможу, - на тротуар ступає черевик, який ще на парковці примітила. - Давай руку.

На відмовляюсь, чіпляюсь у щедро запропоновану допомогу і ривком вже стою на ногах.

- Не сильно забилась? – питає мене рятівник і сусід по доріжці.

- Наче ні, - мацаю своє постраждале місце і підіймаю на нього погляд.

Так, той пловець, але ж… Мати Божа, оце так зустріч!  Це Рома?! Мовчки дивиться і притримує за лікоть.

- Підвезти?

- Ні, дякую, я ще плани маю – мені в маркет потрібно, дечого купити треба, - торохкочу я і ховаю очі.

Та він мою руку поки не відпускає, тримає погляд, не бачу, але відчуваю це, а потім промовляє:

- Скажу ще раз і особисто – дякую за Ларса.

Отже, і ти мене впізнав...

- Вважай, що повернула тобі хоча б один борг.

Спиняюсь тільки коли переді мною гостинно розсуваються двері супермаркету, навіть незчулась як ковзанкою збігла і два квартали сюди подолала. Відчуття, ніби головою об землю таки торохнулась. Виявляється, я давно вже Романа зустріла, але про це не знала. Та як я могла здогадатись, що цей здоровило це Рома Андрющенко? Мій старий приятель то худорлявий балакучий хлопчисько з привітною  посмішкою від вуха до вуха, а цей суворий мов камінь і міцний мов боксерський мішок. Якби не впізнала сталеві очі і не повірила б, але то дійсно він. Сімнадцять років пройшло - геть інша людина. Та, мабуть, щось старе лишилось – собака на нашого Лорда схожа як брат, тільки більший. Тобто, кажу «нашого», але то не зовсім так, бо він у нас в квартирі жив, з нами і до іншого міста переїхав. Там і поховали, коли друг пішов на веселку. Він прожив з нами п’ятнадцять років, як для великого собаки вік дуже солідний. А як зважити на історію його появи, то взагалі неймовірно – батьки думали, що це цуценя лікарі не витягнуть.