Глава 2

Корпоратив був блискавичним – промайнув так швидко, що ледь помітила. Більшість співробітниць нашого департаменту жінки сімейні, а у них напередодні свята, ясна річ, справ не міряно, всі собі домашні застілля запланували. Тож сіли в полудень, а до обіду вже й розбіглись. Мені поспішати не було куди, але я й собі справу вигадала – пішла на міську ялинку споглянути. Зелена красуня в передчутті своєї головної ролі тягнула мешканців мов магніт. Шатро із вогників, аромат глінтвейну і смаженого м’яса, заманливі прикраси і оригінальні сувеніри – ярмарок чекав на гостей. Додому більшу частину шляху йшла пішки, ловила сніжинки які час від часу злітали з важкого неба і споглядала на заклопотаних містян. У мене сьогодні часу повно, ресторан неподалік прийняв моє замовлення і о двадцятій матиму все, чого душа забажала без жодних зусиль на кухні. Повертаюсь додому аж на вечір. Здається, ненависна кав’ярня піді мною закривається – днями бачила як частину меблів вивозили. Моїми молитвами, сподіваюсь, та хай би як – тепер є шанс на спокій і затишок. Та не сьогодні. Час від часу вибухають петарди, підкидаючі від несподіванки і збурюючи лють. Хіба звук пострілу то весело? Одягаюсь і йду до грузинського ресторанчику неподалік – час свої святкові смаколики забирати. Суну вулицею і виглядаю тих героїв мамчиних, що вибухами граються. Ой, як хочеться науки їм дати і новорічний настрій зіпсувати! Та їх не видно, а відлуння вулицею йде. Стою в невеличкій черзі – ресторан популярний, ціни помірні, а смак неймовірний, чудову кухню мають от і попит солідний, особливо сьогодні. Нарешті з пакунком в руках виходжу на вулицю. Вже більшість містян почали святкове застілля – вікна будинків сяють теплим світлом і переливаються гірляндами, а на вулицях порожніє. Як завертаю за ріг чую крик, та слів не розберу. Бачу невеличку жіночу фігуру в довгому пуховику і шапці на маківці.

- Ларс! – за криком слідує тихий свист, - Іди сюди, Ларс!

Вона йде мені на зустріч і роззирається на всі боки, заглядає за кути будівель та під балкони.

- Ларс, де ти? – у голосі бринять сльози.

Ми вже майже поруч і я впізнаю Ліну. Обличчя мокре, нещасне, шия розхристана.

- Ліна, що сталося? – не можу ж просто вдати що не побачила.

- Ларс утік, - відповідає вона не дивлячись на мене, не одразу й розуміє з ким балакає, бо коли її очі зупиняються на моєму обличчі розпач змінюється на злість. - Тебе ще бракувало…

Не спиняється і біжить далі, час від часу розпачливо вигукуючи ім’я. Все зрозуміло, собаку свого шукає. Відчуваю, за те «петардастам» треба дякувати. Думка про чотирилапого втікача відбивається щемом у серці. Яке там додому і піжкамка? Шукати треба! Часу повно, вдягнена за погодою. Ліна йшла верхньою вулицею, а я нижньою піду – може там пощастить. Йду, гукаю Ларса, виглядаю чи не майне тінь великого пса. Я з вікна їх з Ліною неодноразово бачила, розгледіти встигла. Чималий чотирилапий, мабуть зо тридцять кіло той песик. Трохи більший за вівчарку, молодий, лохматий і красивий. З вікна багато не дізнаєшся, та здається трохи полохливий – хода у нього зазвичай напружена, головою часто на всі боки крутив. Трохи мого Лорда нагадує. Мій улюбленцець прожив з нами п’ятнадцять років і забрав із собою шматочок серця. Не можу дозволити Ларсу загубитись. Блукаю темною вулицею, підходжу до старих складів і гаражів та бачу там лиш котів та місцевих дрібніших собак неподалік. Час від часу чіпляюсь до поодиноких перехожих, питаючи чи не бачили чималого такого коника – ні, на жаль. Треба ще глибше в промку занурюватись, як тікав від страху світ за очі, там є де йому сховатись. Мій Лорд колись стрікача дав і ми з друзями та батьками його шукали. Пощастило, біля старої автостанції перехопили, то може і зараз туди піти? Автостанції вже давно нема, тепер там СТО і автомийки. В такий час жодної людини поруч немає, лише я і моя холонуча святкова вечеря. Яскраво до свята готуюсь, ніс мерзне, рука крижана, під ногами ковзанка, серце щемить. Суну далі, вигукуючи ім’я і заглядаючи в усі шпарини. А може Ліна вже його знайшла? Та телефону ж її нема, не запитаю. Все, потаємні місця скінчились, далі тільки річка, мілка і брудна, але ж перешкода, на той берег навряд чи перестрибнув. Або в інший район мостом попер, або не знаю. Хоч би живий! Наблукалась до окоченіння, але вирішую наостанок ще в парк зазирнути. А раптом? Іноді найпотаємніше перед очима ховається. В парку порожньо, ні людей, ні собак. Шарудю по кущах, попід дерева зазираю, та парк маленький, багато часу на те не йде. Вже хочу повертати в бік дому, як чую якийсь звук, наче хто металічну урну з місця зрушив. Обертаюсь і йду в напрямку відлуння:

- Ларс? Ти тут, хлопчику? – тихо промовляю я зазираючи за дальню лавку. - Ларс, виходь, не бійся.

Є рух, не бачу хто там, але хтось з місця трохи зрушив. От буде сміху, як бомжа якогось упіймаю! Та то не людина, чую тихе гарчання, басовите, загрозливе. Вмикаю ліхтарик на телефоні і намагаюсь здаля роздивитись. Наче він, шерсть рудувато-коричнева, морда з білими плямами, вуха стирчком.

- Ларс, іди до мене, - у відповідь знову гирчання.

Не кидатись же на нього, все одно собака прудкіший за мене, а так ще й більше налякаю. Згадую про пакет в руці, дуже повільно підходжу максимально близько до лавки і сідаю з краєчку. Чую як дихає за спиною. Добре, як одразу не втік може й потоварищуємо. Шумно жмакаю пакет і скрегочу контейнером з м’ясом. Аромат що виривається такий, аж собі в рота закинути хочется, прям тут, брудним руками. Та смакота не лише мою увагу привернула – за спиною носяра голосно повітря втягує. Добре, хлопчику, нюхай і уявляй, яке воно на смак. Відриваю шматочок, трохи повертаюсь і обережно собі за спину руку суну. Носяра тагнеться до лавки, а я до нього смаколик підсуваю: