Глава 1

- Не придурюйся, ти все вже зрозуміла, - холодні очі вивчають мене і чекають підтвердження.

Важко дихаю і тягну час, але все ж пошепки промовляю «Так». Його вказівний палець торкається вилиці, сповзає до щелепи і спускається нижче - на пульс. Великий палець притискається  до підборіддя і повільно переміщується на іншу сторону шиї. Тепер його долоня впритул до мого горла і я відчуваю що мені бракує кисню.

                 Майже за рік до того

«Небезпека!» - хочу крикнути я, коли бачу як білими кахлями суне якийсь неголений персонаж із ранніх фільмів Гая Річчі. Сподіваюсь, він пловець, а не пірнальник, бо інакше малих в нарукавниках, що махи руками біля бортику вивчають, просто змиє потужним цунамі. Спостерігаю за широкою спиною і з полегшенням зітхаю, коли він насуває шапочку та окуляри і обережно спускається в басейн міцно тримаючись за поручні. Врубається у воду на своїй доріжці і вмикає режим міксера. Яка наполегливість! Відвертаюсь від «містера Батерфляй» і неспішним кролем починаю рухатись своєю доріжкою. Мені дуже не вистачало басейну, те що він тепер поруч – чи не найприємніша перевага, яку має моя оселя. А може і єдина. Коли ми жили з батьками в цій квартирі, під нами було відділення банку – чудовий вибір, якщо живете не на Дикому Заході. А тепер – кав’ярня, ще й чимала. Не кіоск, а розташована в цокольному поверсі прямо під моєю підлогою. Будинок панельний, звукоізоляція всім відомо яка, а власник того приміщення, вочевидь, на її покращення також не витрачався. Чую кожен музичний трек, шум машини що зерна меле, голосні вибухи сміху. А чи не найгірше – куряки під вікнами. І добре, як смалять айкоси та парові соски, а от «старовіри» з цигарками – капець. Зараз жовтень, вікна навстіж не розкриті, та все одно сморід затягує. А літом, мабуть, ще й столики на вулицю потягнуть – ото вже взагалі хоч тікай. Як їхала сюди з Полтави, не думала, що такий сюрприз чекає. Взагалі то, про такі речі я тоді взагалі не думала. Я просто поверталась з міста де народилась і прожила до старших класів, та навіть це не дуже зачіпало – тепер ця квартира була болюче порожня. На початку року померла бабуся, дідусь поїхати до Полтави не схотів, лишився тут. А за три місяці не стало і його. Ми з мамою після смерті мого батька – їх сина, постійно підіймали тему переїзду, та чути вони того не хотіли. Тепер вони разом, біля сина, під опікою мами і моєї другої бабусі – в Полтаві. А я тут, в Києві, згадую що таке столиця, призвичаююсь до гамірного міста, звикаю до нової роботи, пустої оселі і тих клятих поціновувачів кави і цигарок. З роботою вийшло просто – до столиці переводили мою начальницю  і вона потягнула мене за собою. На той момент я вже трохи дуріла від рутини і нудоти, тому пропозицію радо прийняла. Мати пораділа та трохи засмутилась, бабуся рішуче ляснула долонею по столу і заявила: «Правильно! Ти тут із нами в бабиному царстві засиділась – починай нову сторінку!». Тю, хіба я синя панчоха? Ані трохи! Після інституту з хлопцем жила та й потім не одні відносини мала. Може не дуже довгі, але не сумувала і самотньою себе не почувала. Проводжали зі сльозами обидві, та в той же час підбадьорювали. І я розревілась - все ж таки інше місто, на вечір на чаювання не заскочиш. Але хотілось змін і відчувала, що все буде добре. Починаю жити в столиці, вдруге. Речі поступово переслали коробками поштою, а в квартирі необхідного було і так вдосталь. Обжилась швидко, дехто з старих сусідів ще не з’їхав – згадали, тож було відчуття наче дійсно додому повернулась після довгої мандрівки. На роботі все теж пішло легко – колектив непоганий, державна установа, центр, краса, навантаження приємне, бо бажане після застою на старому місці. Документів – як сіна восени, та скирдую іх з насолодою. За розраду мені басейн та графік роботи кафе – відкриваються о дев’ятій, закриваються о двадцять першій, тільки ввечорі встигаю трохи на них подумки погарчати. Знайомлюсь наново з рідним містом, бо воно змінилось, сильно. На краще? Ностальгія каже «ні», очі і відчуття кажуть «так». Яскраве, гучне, красиве. Даю мамі послухати його голос, мати сміється - який у міста голос може бути? Сильний і промовистий - люблю його. Хай і холодно, а на Труханів острів іду. Тільки там біля води можна спіймати справжній, як кажуть  «дзен», а по моєму – почистити мізки від усього. Дурні думки і спогади змиває течією, бо вода вона лікує, хоч плавай, хоч дивись. І я плаваю, багато. Абонемент купила. Людей чимало, та мені не заважають. Тут і уроки для малих проводять, і перональні тренери для дорослих є, і спортсмени відвідують. От один знову до нас приєднується, чи той самий чи інший -  не скажу, наче худіший трохи і волосся не як коротка щітка, майже на зачіску схоже. Мабуть інший, той виглядав, наче позував Малевичу на «Квадрат». От не люблю хлопців-тиранозаврів, у яких замість рук таки баняки стирчать, що й лікті тулуба не торкаються. Та я так час підгадую, що тут в основному зі мною поважні пані плавають – неспішно і тихо. Коли м’язи починають приємно співати – вилажу з води. Одразу додому не біжу, сиджу хвилин десять, п’ю чай з термосу, аж потім гуляю в бік дому із заходом в парк. Собачників зі своїми підопічними повно, решта людей вже вдома в передчутті зими ховаються. Нью-Йорк називають містом, що ніколи не спить, та Київ теж безсоння має – ніколи не буває порожньо, енергія вирує і причаровує. Дякувати Богу хоч енергія з кафе піді мною вже скінчилась – зачинено і тихо. Обираю собі кіно під яке пізніше засну і поволі замість сюжету фільму починаю дивитись свій фільм. Ось я маленька з батьками їду на ВДНГ, ось йду в перший клас з величезним ненависним бантом на голові і сумною через те мармизою, ось бабуся і дідусь зі мною уроки роблять, поки батьки на роботі. Жили ми тут всі разом, в двокімнатній квартирі неподалік від центру. Батько був військовий, та до високих чинів не дослужився, як сам казав - не всім генералами бути, а мати підправляла: «З твоїм характером так точно!». І правда, він був людиною прямою, та м’якою, тому мама компенсувала це рішучістю та строгістю. Сама працювала фельдшером на швидкій, теж блискучої кар’єри на зробила. Статків великих не мали, тому й жили всі разом з його батьками, аж поки батька не перевели до Полтави - маминої малої Батьківщини. Мама швидко знайшла собі роботу, навіть раділа, що до своїх рідних стін повернеться, а я побивалася, наче мені смертельний вирок винесли – дев’ятий клас, перше кохання, чи то серйозна симпатія, друзі, улюблене місто. Трохи згодом з’явились думки, що може то й на краще, бо остання чверть в школі була не з приємних. Хотіла чи не хотіла - який мала вибір? Поїхали всі разом. Оселились тепер у квартирі маминих батьків. Нову школу зненавиділа, вона відповіла мені взаємністю. Та довчилася, поступила в університет, за маминої допомоги влаштувалась в державну медичну установу. Вивчала діловодство, тож пішла працювати в канцелярію, там і пробула кілька років. Вже пізніше, коли з хлопцем жила, змінила організацію – до міської адміністрації потрапила. Та якщо з роботою все добре складалося, особисті стосунки підкульгувати почали. Спочатку через Майдан перечепилися, потім через нахабство його батька, а останнім клином стала зневага Іллі до подій на сході нашої країни. Звісно, своєму синочку шанований містянин всі довідки купив, та не він перший не він останній мабуть, та аби ж мав той нащадок міру в своїй свободі волі. Жили разом, а потім розбіглися кожен в сій бік - він за батьком у великий столичний бізнес подався. Наші стосунки навіть впритул розвалювались, що вже про відносини на відстані було говорити. Повернулась до батьків, швидко призвичаїлась до домашнього життя. Квартира була трикімнатною, місця всім вистачило. А невдовзі його стало навіть ще більше. Один за одним пішли мамин батько, а за ним і мій. Інфаркт, раптово, миттєво, незворотно. Отак і залишились ми вдома жіночим тріо.  Засинаю під ті думки, сплю без сновидінь, а прокидаюсь від набридливого гарчання потужної кавомолки і смороду. Суботній ранок в столиці, хай йому грець! Ні, цього разу я це так не полишу – треба поговорити про таке сусідство. Нашвидкуруч приводжу себе до прийнятного вигляду і тупцюю до кав’ярні. Інтер’єр приємний, про дивну назву промовчу – «неймінг наше всьо», персонал наче приязний, та на усмішки і вітання взаємністю не відповідаю: