***

У Святошинському районі міста Києва, посеред парків, автомобільних доріг та невеличких будинків, на вулиці Академіка Вернадського, ще за прадавніх совків, тобто у 1960 році, зручно розташувалась хрущовка. У двокімнатній квартирі, свого часу отриманій від люблячої радянської влади, на четвертому поверсі хрущовки сумлінно проживав Степан Іванович Андрущенко. Його життя нічим не відрізнялось від життя тисяч самотніх українців на пенсії, які точно так само проживали у точно таких самих двокімнатних старих та занедбаних хрущовках. Окрім, звісно, того, що він регулярно відвідував Церкву Святого Євангелія Сьомого Дня Великого Пришестя Ісуса Христа і Бога Матері Діви Марії раз на тиждень і, звісно, на всі великі й не дуже церковні свята. Степан Іванович був людиною поважною, пів життя пропрацював на авіазаводі ім. Антонова, був членом компартії до розпаду Союзу, хоч ніколи не був комуністом у душі, голосував за «регіони», любив їздити на риболовлю, варити уху й колекціонувати книги з радянської технічної літератури, якими щільно була заставлена стінка у вітальні Степана Івановича. Жодної книги звідти, за винятком тисячі й одного дешевого роману про те, як всі всіх любили й усі від усіх хуєли, він ніколи не діставав і не читав. Він просто любив милуватись наявністю цих артефактів у себе у квартирі, як то було положено найчитаючій нації у світі. Окрім стінки й Степана Івановича, у хрущовці затишно проживали: пузатий телевізор «Соні», холодильник «Донбас», старі квадратні радянські меблі, виготовлені з ДСП, і такий само старий полуторний диван брунатного кольору, крісло на балконі, на якому Степан Іванович полюбляв сидіти, читати книжки й палити папіроси «Прима». Також у квартирі перебувало все, що потрібно для того, щоб пережити ядерну війну й економічну кризу: мило, картопля, макарони, мука, сірники, цукор, сухе молоко, пральний порошок, усе спорядження для риболовлі, туалетний папір, незрозумілі частини меблів та різних агрегатів, поцуплені з вищезгаданого авіазаводу. Одним словом, якби людина потрапила у цю квартиру з 1970-х років, то їй було б важко сказати, що вона насправді в майбутньому, якби не наклейки імпортної продукції й нова пральна машинка — подарована на ювілей. 
Переступивши поріг квартири Степана Івановича, поліцейський, ім’я якого в нашій розповіді значення не має, оглянув усе це радянське добро, самого власника й коротко констатував: 
— Ну, принаймні він тут недовго пролежав. 
Його напарник відповів: 
— І хулі ти так у цьому впевнений? Штин стоїть такий, що хоч сокіру вішай. 
Він закривав ніс хустинкою в надії хоч якось стримати трупний сморід. 
— Ну, я імєв в віду, шо тиждень десь, може, більше, але не місяць там чи два. Я таке бачив, прикінь: обнаружили труп у будинку, п’ять років у ліжку лежав… 
— Наче він кудись міг з’єбатись. — У коридорі почувся глухий сміх. 
— …І от, значить, у тій хаті вибивають двері, виносять труп, тут приходить бабка й каже: «Куди ви уносите мого чоловіка?» Прикинь, вона п’ять років спала з чуваком, а він тупо здох. І вона чи то не могла, чи то не хотіла — не ховала його ніхуя. Це до того моменту, як усе ж таки поліція зайшла. Так його увезли на цвинтар, а її — у дурку. — Після такої веселої та життєрадісної історії він додав: — Добре, шо сусіди хоч зараз додумались нас викликать, а там уже нехай патологоанатом розбірається. 
Степан Іванович так само, як і завжди, сидів у своєму кріслі на балконі, проте вже неживий. Його пальці намертво стиснули папіросу, яка залишила два невеличкі опіки. Його голова впала на груди, у такій позі він і застиг. Назавжди, навічно, ну майже, якби до смороду трупа, який тиждень пролежав, чи то пак просидів, на літньому балконі, нарешті не прислухались сусіди Степана Івановича. 
*** 
— Ліза? Ало! Да Ліза, блядь, а-ло, ти мєня слишиш? Ало, блядь! А-ло! — репетувала на всю маршрутку опасиста жінка, притуляючи до вуха телефон. — Ало, Ліза, блядь, Стьопа умєр! А вот так! Взял і подох, как ні как 70 лєт мужику била! Я єбу, кагда будєт тот похорон, нужна сначала са всєм разабраться, с дакумєнтамі, патом уже хараніть! — Децибели навіть і не думали спадати. — ГАВАРЮ ТЄБЄ, Я НЄ ЗНАЮ, БЛЯДЬ, ЧТО ТИ МЄНЯ СПРАШИВАЄШ-ТА!!! — Опасиста жінка вже зовсім зірвалась на крик, після чого подумала три секунди, потім вислухала, що їй скаже телефон, поклала слухавку й, покрутивши телефон у руці декілька секунд, поклала його до протертої сумочки. 
Пасажирам маршрутки, у якій дане дійство відбувалось, начебто й хотілось якось культурно сказати: «Шановна, заваліть єбало!», проте мало не вся маршрутка, включно з водієм, прослухавши дану розмову, сцикливо опустила очі й думала про плинність життя-буття і про те, що всі ми під Богом ходим і всі там будем, тому просто чекала, поки опасиста жіночка просунеться між напівпрозорих від бруду дверцят маршрутки «Богдан». 
Мабуть, читачу, як і всім пасажирам, стало цікаво, хто ж у нас такий верескливий? Знайомтесь — Лідія Іванівна Андрущенко, рідна сестра небіжчика. На десяток років молодша від нього. Працювала Ліда Іванівна в канцелярії одного з місцевих комунальних підприємств, тому мала саме такий вигляд, який мають пересічні, не дуже приємні жіночки з державних структур п’ятдесяти років. Для неї такі поняття, як краса, мода і стиль, походили приблизно з 1980-х років. Саме тому весь її одяг, макіяж, те, що вона читала, як розважалась і що її цікавило, походило саме звідти. Незважаючи на те, що перед Лідою Іванівною були відкриті усі ринки й усі потужності промисловості Туреччини, Китаю та інших країн, вона мала чудодійну властивість перетворювати все, до чого торкається, на совдеп: пахтилась вона виключно ароматом «Красная мацква», який, таке враження, ніколи не закінчувався (одному Богу відомо, де вона поповнювала його запаси), макіяж наносила так, наче маленька дитина, що викрала в мами косметичку: яскраво, неакуратно, вульгарно і, якщо не брати її незадовільний зовнішній стан, цілком змахувала на повію початку 90-х років. 
Можливо, Ліда Іванівна і стала би повією, аби там добре платили. І нарешті можна перейти до улюбленого захоплення Ліди Іванівни — грошей. Немає, і не було нічого такого у світі, і не буде нічого подібного до того відчуття, як від тримання грошей у руках. Жоден оргазм чи жодні наркотики НІКОЛИ не зрівнялись би з відчуттям хрустких купюр на своїх пальцях. Гроші — це єдине, що по-справжньому цікавило Ліду Іванівну. Їй вони були потрібні, потрібніші за всіх, вона була готова удавитись за кожну копійчину, роздерти горлянку за зайву гривню, і не існувало ніяких норм чи обмежень для цієї людини, коли справа доходила до грошей. На момент написання розповіді Ліда Іванівна мала на своєму банківському рахунку та по різних сховках сукупно 35 412 доларів США — єдиної валюти, якій довіряла. Ці гроші — це був результат кропіткого відкладання кожної копійки та ретельного планування всіх витрат протягом 56 років її життя. Найулюбленішим заняттям після отримання грошей було їх перераховування, переховування, перетирання, перевірка, коротше, крутіння-вертіння баксів як тільки можна. Вона могла віднести всю наявну у неї готівку в банк, потім злякатись, що банк пограбують, і наступного дня забрати з банку все до єдиної копійки, могла влаштувати ґвалт через те, що подумала, ніби чоловік узяв якісь гроші чи знайшов якийсь зі сховків із грішми. Коротше кажучи, я думаю, образ, звички та потреби зрозумілі, їдемо далі. 
Чоловіка, як і всі порядні люди, Лідія Іванівна, звісно, мала, проте він віддав Богу душу п’ять років тому. Нещасний випадок на роботі — він заснув за кермом самоскида, завантаженого гранітними плитами, і на всій швидкості врізався в птахофабрику. Курей потім місяць збирали по всіх околицях, а партію зіпсованого м’яса перетворили на корм для котів із новою формулою та підвищеним вмістом мінералів! Щодо небораки — він вижив, напевне, кури пом’якшили удар. Компанія все начебто як вирішила, відправивши бритих хлопчиків, які повідомили керівництву птахофабрики, що інцидент — випадковість, а якщо меседж не зрозумілий, то все село буде їсти курочку гриль. Але за такий серйозний пройоб його було нещадно звільнено, після чого він запив, розчарувався у житті, покинув дружину, а рік потому його знайшли мертвим у парку під вербою. У висновку патологоанатома було написано: «Смерть настала внаслідок загального переохолодження організму (гіпотермії)». 
Ліда Іванівна нарешті вийшла з маршрутки на потрібній зупинці й потупцювала кривими ногами в напрямку дому свого брата. Вона нечасто в нього бувала, не тому, що не любила брата, просто не любила ходити в гості, бо в гості з пустими руками не прийдеш, а, як нам уже відомо, гроші витрачати вона не любила. У голові вона прокручувала лише одне — те, як вона чим дорожче сплавить цю квартиру й у неї буде багато грошей, скільки вона коштує, скільки може коштувати переоформлення. Прокручувала у голові номери знайомих нотаріусів і не зчулась, як дійшла до знайомих дверей. 
У дверях квартири її зустріли працівники поліції та швидкої допомоги. Не зважаючи ні на кого з людей, вона кинулась одразу до небіжчика, який смирно собі лежав на дивані посеред квартири — його нарешті відірвали від крісла й готувались перекладати на ноші. Вона вміло розіграла сцену вбитої горем сестри, заодно й виконавши упізнання, тобто полегшила роботу зазначеним вище в тексті поліцейським. Двоє дужих служителів заледве відтягли опасисту Лідію від тіла Степана Івановича й продовжили допитувати за протоколом. Його в цей час із чистою совістю забирали лікарі швидкої, подібно до дров закидуючи Степана Івановича на пластмасові ноші й виносячи з хати. 
За працівниками швидкої, зрозумівши, що тут не сталось містичного вбивства у стилі детектива Пуаро, щезли у безодню й працівники поліції, яким ще потрібно було виконувати звичні для служителів закону справи. Лідія Іванівна залишилась одна. 
Коли нарешті вона це зрозуміла, то озирнулась, неначе перевіряючи, що ніхто дійсно у квартирі не залишився, підвелась із полуторного дивана, на котрий її усадили поліцейські, щоб не заважала працювати профільним службам, і почала прицінюватись до квартири. Перфектно розіграна вистава, у яку, здавалось, ніхто просто не мав права не повірити, не тільки щемила душу, а й не залишала жодних сумнівів усім оточуючим. Вона ходила по квартирі й усе розмірковувала, скільки тут що може коштувати. Кожен предмет піддавався грошовій оцінці, кожна найменша дрібничка казала: «Я, Я!!! Подивись на мене, я коштую мінімум одну тисячу гривень, так саме…» — «НІІІІ!!! — волала поряд інша. — Це я коштую мінімум тисячу, а ти максимум сотню!» І так продовжувалось безкінечно, купюри сипались просто поміж очей. Години чи хвилини, аж поки… 
У двері подзвонили. Неймовірно бридкий, залазячий у саму душу дзвінок гудів і дзеленчав водночас. Він був наче від смерті, яка прийшла за небіжчиком, не знаючи, що його давно відвезли працівники швидкої в найближчий морг, і натискала своїми бридкими кістлявими пальцями на кнопку. Лідія Іванівна стояла перелякана. Вона не думала, що хтось узагалі згадає за її брата й прийде. Може, сусіди, а може… 
У двері дзвонили все сильніше. 
«Звідки вони знають, що я тут є?! Чому вони дзвонять? Навіщо я їм здалась?» 
З-за дверей почулись здавлені голоси: якийсь невиразний і ще невиразніший. Вони сперечались між собою якийсь час, проте невиразний врешті-решт відповів… 
Дзвінок продовжував свою демонічну трель. 
— ЩО ВИ ХОЧЕТЕЕЕ!!! — врешті, не витримавши, прокричала Лідія Іванівна, почавши барабанити у двері руками у відповідь, від чого вони відчинились. Вони були зламані поліцейськими. Звісно, у Лідії Іванівни не було ключа, тому зачинити їх ніяк не вдалось би. 
Невідомістю виявились непевні особи підліткового віку, років 20–25, одягнуті у «модні» зумерські речі, більше схожі на мішки, аніж на одяг, у подертих чорних джинсах, із пробитими вухами й зачіскою «броколі». Два дуже схожих один на одного підлітки, котрі тільки ось вступали в життя й одразу брались до смерті. 
— Ви хто? — Це єдина твереза думка, яка прийшла Лідії Іванівні в голову. 
— А ви? — відповів молодий чоловік. 
— Угу, а ви взагалі хто? — відповів невиразніший голос. 
— Я Лідія Іванівна, сестра усопшого. — При цих словах вона перехрестилась. 
— А я його онук, — відповів виразний і з цими словами безсоромно увірвався у житлову площу. 
— Ааааа… 
Цієї інформації ніяк не було в планах Лідії. Вона могла передбачати все: потоп, війну, рейдерське захоплення, спецназ у вікна, але аж ніяк не розмноження собі подібних від Степана Івановича. Вона не могла пригадати не те що його онуків, а й дружину чи дітей. Її шанси на отримання такої бажаної (і дорогої) квартири танули на очах. А ще хто припреться? Далекі тітки й дядьки з росії, заробітчани з усієї Європи, якісь просто ліві люди, які заявлять: «Ось це моя квартира, і я буду тут жити!» Ні, так не піде! 
— А як ви дізнались про те, що Стьопа, ну…? — після тривалої паузи вичавила з себе Лідія Іванівна. Звичайно, їй хотілось запитати: «Якого хуя ви тут забули?», проте якісь крихти порядності перед незнайомими людьми все ж треба тримати. 
— Нам подзвонила Вероніка — мама — і сказала, що дід помер, назвала чітко цю адресу й квартиру та послала чекати її, поки вона приїде з роботи. — З цими словами він, поколупавшись у кишені, добув звідти под, після чого почав курити прямо у квартирі, наповнюючи приміщення приємним ароматом замість трупного смороду. 
Внутрішній стан Лідії Іванівни було важко описати: це була суміш здивування, прозріння й жаху. Чому за стільки років брат ні разу навіть не обмовився, що має дружину й дітей? Подумаєш, не спілкувались і не бачились якихось там 30 років і що вона живе на іншому кінці міста, можна було б на весілля покликати. Наступне, про що вона подумала, — про те, що якщо її все ж таки не покликали на жодну з важливих подій у житті, значить, не дуже вона там була й потрібна. Ця думка її засмутила. Останнім уже була не думка, а розуміння, що таким чином вона дану нерухомість не отримає ніколи в житті й не бачити їй грошей як своїх вух. Ця думка розлютила її найбільше. 
Тепер перейдемо до двох вищезгаданих зумерів. Так, вони дійсно були онуками Степана Івановича, дійсно, у нього була дружина й донька Вероніка, котра проживала недалеко від батьківського дому — неподалік від станції метро «Академмістечко», і дійсно — жоден із них не чув нічого, навіть пів слова про те, що у Степана Івановича є сестра. 
Самі зумери були невизначеного віку молодими людьми, котрі говорили незрозумілими для оточуючих словами, при кожній зручній нагоді постійно залипали у мобілку й у принципі нікого не поважали, були доволі нахабними й без жодного відчуття чи почуття поваги до старших. Звали їх відповідно Андрій і Костянтин Сулими. Як можна було здогадатись, вони були близнюками й мали однаковий смак у всьому та погляд на все, тому відділяти в нашій історії одного від одного було б дивно. 
Вони оглянули помешкання померлого. Не побачивши нічого цікавого, вищезгадана думка — «А хто ти, їбать, взагалі така?» — нарешті прийшла в голову обом братам. 
— Так ким ви, кажете, приходитесь померлому? — Костянтин нарешті заговорив до сатаніючої Лідії Іванівни, чим відволік її від нав’язливих думок закопати їх у лісі поблизу. 
— Сестрою. 
— Чому тоді нам ніхто не розповідав, що у діда є сестра? 
— А я звідки знаю? Я вас також ніколи не бачила, може, ви якісь люди просто з вулиці зайшли й уже тут командуєте! — Вона швидко набирала обороти. — Я взагалі зараз викличу поліцію, дивись, зайшли тут і шось… 
Лідія Іванівна й далі продовжувала би молитись, якби двері знову не відчинились. Увійшли невідомий чоловік кінг-конгівських розмірів і тендітна жінка, обоє років сорока. 
Щоб уже не затягувати, представлю вам останніх дійових осіб у даній драмі. Знайомтесь — Микола і Вероніка Сулими. Подружня пара, мати й батько вищезгаданих зумерів, які виглядали як середньостатистична східноєвропейська сім’я: батько, схожий на Шрека, — здоровенний пузатий дядько, котрий ледве поміщався у двері, був одягнений, як звичайний чоловік сорока років у спекотний літній день: у футболку, шорти, кросівки й кашкет з емблемою футбольного клубу «Ліверпуль» і підараскою через весь тулуб; мати — схожа на ляльку «Барбі», з надутими губами, тонкою талією й великими сонцезахисними окулярами. Виглядала вона дуже дорого, незважаючи на те, що була одягнена у все абсолютно чорне в 30-градусну спеку: чорні туфлі, чорне плаття й чорну вуаль, котра спадала на окуляри. 
Першими до них підбігли зумери. 
— Привіт, — промовила дорога жінка, шморгаючи носом. Придивившись, можна було помітити розмазаний по обличчю макіяж. 
— Привіт, мам, тут якась бабка прийшла, коротше, і каже, шо вона дідова сестра. У діда взагалі була сестра? Чого ви нам не казали? Це реально його сестра взагалі? А шо вона тоді тут робить…? — Потік питань нестримно сипався на щойно прибулих. Вони так само здивовано дивились на Лідію Іванівну. 
— Добрий день, а ви хто? 
— Я — сестра усопшого. — При цих словах вона перехрестилась і щось прошепотіла. 
— Ну, дід мені розповідав колись, що в нього вона була, проте казав, що ви чи то померли десять років тому назад, чи то переїхали в іншу країну в 90-х. Версії постійно мінялись, але як ви взагалі дізнались? І де Степан Іванович? Треба організувати похорон по-людськи, щоб усе було як слід… 
— Мені сусідка подзвонила й сказала, щоб я приїхала, відкрила двері, бо у Степана Івановича смердить трупом у квартирі. Я приїхала, і тут уже були мєнти, я наче як упізнала тіло і… ну і його забрали в морг, на Львівську, напевне… 
— Ясно, тоді, масік, ти їдь, розберись там, а я поки тут розберусь. Тільки треба якісь його документи, напевне, взяти, паспорт, напевне… і ще щось… — Вона зробила крок усередину кімнати. 
Лідія Іванівна почала розуміти розстановку сил. Вона знаходилась сама у квартирі з трьома незнайомими людьми. Яка відтак чітко їй не належить. А ПОВИННА НАЛЕЖАТИ! Немає жодних сумнівів, це просто актори-рекетири, які дізнались про смерть самотнього старого й якось так сталось, що дуже вчасно приїхали, зараз візьмуть усі документи, все оформлять і швиденько її собі заберуть. Ага, хуя! От вона їх, підлих, розкусила! 
— Зачекайте-но! — Вона стала у проході між коридором і кімнатою. — Я ніяких таких дітей, не те шо внуків, у Стьопи не пропоминаю, мені закрадається думка, що ви десь пиздите! 
Крихти порядності розсипались, нарешті прорізались зуби. 
— Ви що, з глузду з’їхали? Я, донька Степана Івановича, і ви мені смієте таке казати?! — Вона зайшлась голосним плачем, і її макіяж остаточно поплив по обличчю. Слова виходили зім’ятими, наскільки це дозволяла ситуація. — Я… йо… иии… (сьорб)… донька!!!… А ви, блять, (сьорб) ви, блять, хтоооо! 
Тут уже втрутився здоровенний мужик Микола: 
— Жіночко, а може, це ви якраз нам брешете? Я своїми вухами від зятя чув, як його сестра померла ще у дитинстві, коли її в Криму покусав скат під час відпочинку в Алушті. 
Зумери мовчали, не знали, до якого з таборів їм приєднуватись. Звісно, батьки були батьками, та й дід нічого не говорив. Вони були спантеличені всією ситуацією. 
— Не пущу, я не знаю, хто ви! Ви у квартиру НЕ ПІДЕТЕ, і це КРАЙ! — уже перейшла на вереск Лідія Іванівна. Її очі наливались кров’ю. 
— Пустіть, блять, наче ми знаємо, хто ВИ! — прокричала у відповідь дорога жіночка, кинувшись на Лідію Іванівну. Вона всупереч волі останньої намагалась далі пройти, проте простір у коридорі був недоступний. Тут терпіння в обох луснуло, і зі штурхання вони перейшли до ляпасів: почали бити одна одну чим і як попало під руку, верещати, наче їх ріжуть, тягати одна одну за волосся, плюватись, поки чоловіки марно намагались у вузькому коридорі відтягти одну від одної. 
Я стояв біля під’їзду й курив. Сизий димок тоненькою цівкою повільно піднімався з цигарки до неба й через кількадесят сантиметрів ставав геть невидимий. Час від часу я підносив цигарку до рота й вдихав гіркий дим. Був погожий і прекрасний літній вечір, я згадував приємні спогади з дитинства, які були пов’язані з даною місцевістю. Я нечасто тепер тут бував, хоч і прожив тут усе своє дитинство. З глибоких роздумів про життя мене відволік непримітний молодий чоловік із чорним кейсом у руках. 
— Добрий день, можете відкрити? — Він вказав пальцем на тяжкі металеві двері. 
— А вам куди? 
— У шістнадцяту. 
— Ммм, — сказав я з цигаркою в зубах, порпаючись руками в кишенях у пошуку необхідного ключа від домофону. — Там із самого ранку такий лемент, хтось помер чи що. 
— Я знаю, — відповів молодий чоловік, після чого я помітив у нього на шиї чималих розмірів срібний хрест, як у Пола Дано з фільму «Нафта». Він зник у темноті під’їзду раніше, аніж я міг його про це запитати. 
— Життя бентежне, — промовив я ні до кого, викинув недопалок і пішов у своїх справах. 
А тим часом молодий чоловік піднімався сходами й чув усі принади жіночих бійок із брудними матюками та гучними дзвінкими ляпасами. Він нарешті піднявся до четвертого поверху й застав вищезгадану квартиру. 
Спершу він почекав, поки вони видохнуться, потім постукав у відчинені двері, неголосно, але так, щоб усі чули, і сказав: «Добрий день». Усі присутні обернулись на нього. Ще один незнайомець у хрущовці не подобався жодній зі сторін конфлікту, тому розчервонілі жінки зупинили бійку й подивились на молодого чоловіка в темно-синьому костюмі з величезним хрестом на грудях. Усі чекали його слів, як соломонових: о, розсуди ж нас, мудрий незнайомцю, кому з нас має належати квартира, у якій ми всі перебуваємо. 
— Тут проживав Степан Іванович Андрущенко? 
— Тут, — озвалась дорога жіночка. 
— Тут, — тихо відказала захекана Лідія Іванівна. 
— Я нотаріус. Як добре, що ви всі тут зібрались! Я прийшов зачитати останню волю померлого перед його родичами. 
Він безперешкодно пройшов у квартиру, його пропустили, як самого Ісуса, так, неначе він ішов по воді. Він оглянув квартиру, все присутнє в ній добро й наказав усім присутнім сісти на радянський диван брунатного кольору. Стояти залишився тільки Микола — через здоровенні розміри він би просто не помістився. 
Нарешті нотаріус поклав кейс на стіл, увів комбінацію, і він відкрився з гучним клацанням. Там лежали такі бажані папери, які нарешті все могли прояснити. От тільки залишилось їх прочитати — і все, всі питання відпадуть. 
Нотаріус врешті-решт почав: 
— Я, Андрущенко Степан Іванович, ідентифікаційний такий-то, дата народження — 1951 року, місце народження — м. Київ, що проживаю: м. Київ, бульвар Вернадського, будинок 57, квартира 16, на випадок моєї смерті роблю таке розпорядження: все належне мені майно, з чого б воно не складалось та де б воно не знаходилось, і взагалі, все те, на що я за законом матиму право й що буде належати мені на момент смерті, я заповідаю Церкві Святого Євангелія Сьомого Дня Великого Пришестя Ісуса Христа і Бога Матері Діви Марії. 
Нарешті все всім стало ясно. Ні в кого не було слів. Навіть Микола — і той від шоку сів, прямо там, де стояв. На підлогу.