Глава 4

Несамовитий біль пронизав від ноги до самого мозку. Ніби встромлений шматок скла розітнув шкіру, уп’явся у м’язи й перерізав сухожилля. Чоловік кричав нелюдським голосом, не в змозі прокинутися, бачив один і той же епізод зі свого життя: темний провулок на околиці міста, колюча сітка, яка обмежує можливість потрапляння чужинця та він, непомітно крокує по брудних калюжах. Злякані щури тікають від його кроків. Чиєсь хворобливе кашляння у темряві під стіною. З дахів крапає дощова вода, гучно ляскаючи об стару бруківку. Відчуття фізичного страждання та… жаги помсти. Аж ось, з тіні підворітні виходить зсутулений силует. Зупиняється посеред дороги.

— Скільки тобі? — почувся голос. Здавалося, що звук лунав здалеку, ніби його хтось розтягував у підсвідомості.

Чоловік підіймає руку, в якій замайоріло щось чорне й важке. Лунає постріл…

— Ні! — закричав Регнер, підводячись на ліжку. Обхопивши голову руками, довго сидів, приходячи до тями.

Під простирадлом щось змокріло. Піднявши ковдру, він побачив червону яскраву пляму крові, що витікала з його стопи.

— Божевілля, — прошепотів, зрозумівши, що це те саме поранення від скла.

Озирнувшись навколо, занервував, розізлився, став на п’яту, не звертаючи уваги на кров, вхопився руками в край стола, що стояв у кутку, й гнівно потягнув до вікна. До біса правила! Зараз на вулиці панує сонце, отже він має владу над ніччю.

На порозі кімнати стояв Егіль К’єр. Вдивлявся у бардові калюжки на дерев’яній підлозі та на дії розлюченого Іверсена.

— Я їх бачив, — прошепотів Регнер, помітивши боковим зором діда, — я їх чув…

— Треба перев’язати рану, бо стечеш кров’ю, — спокійно сказав той. — Зупинися, хлопче!

Останні слова викрикнув, схопивши чоловіка під лікоть. В очах колишнього ув’язненого з’явилася ненависть, він схопив старого за плечі, міцно, з усією молодою силою… Але наглядач штовхнув так, що кремезне тіло віднесло аж до підвіконня.

— Чому ти досі тут? — загарчав Егіль, роздивляючись сірими очима втомленого підлеглого.

— Це ти мені скажи, чому «ти» й досі тут? Я знаю, що то твоя світлина падає щоночі. Знаю, що ти ходив під німецьким орлом. Що ж ти накоїв? — Регнер зігнувся, сидячи коло переставленого столу. Стискаючи долонею поранення, підвівши злий погляд, дивився на старого зі зневагою.

— Джерело легенди розпочинається з тебе. Ти повірив, що можеш витримати, твоя цікавість стала сильнішою за страх. Впевнений, що я існую?

Руками, сповненими крові, Іверсен закрив обличчя. У ці хвилини думки почали переплітатися між собою. Наче ось він у цьому столітті, мститься за смерть своєї наркозалежної дружини, але ось у його руках палає цигарка. Папір повільно згорає, лишаючи після себе неприємний тріск. Гіркота в роті. Змучений розум хитається в примарному минулому. Енергія полишає, тіло стає м'яке та невідчутне. Втративши багато крові людина відчуває себе невагомою. Нерухомою. Відсутньою…

Кухня. Велика компанія. Веселий сміх та гомін. Уніформа. Символи орлів. Поруч пропливає тінь жінки з хвилястим волоссям. На ній гарна сукня в горошок. Вона проходить повз стіл.

Аж раптом, сп'янілий військовий торкається її тіла. По кімнаті розноситься сміх. Жінка простягає руки і відштовхує чоловіка. Та він не зупиняється. Вхоплює за світлу тканину, тягне до себе. Відчайдушно відбиваючись, жіноча долоня зіштовхує чашку зі столу. Компанія не вгамовується. Її спина притискається до круглого брудного столу, наповненого пляшками і недопалками. Вона кричить…

З синюватої темряви другого поверху лунають гучні кроки. Чоловік у важких чоботях біжить донизу, щоб врятувати свою жінку. Його зустрічає в коридорі високий солдат, який б'є в обличчя. Але той не здається, штовхає велетня в стіну, схопивши міцною хваткою за рукави кітелю. Від удару з гвіздка падає рамка, й скло розлітається по підлозі. Воно хрустить під важкою підошвою.

Захисник опиняється в їдальні, де бачить свою кохану на столі зі смертельним пораненням у живіт. Її розплющені очі дивляться на нього застиглим поглядом.

Витягнувши з кобури армійського пістолета, юнак стріляє. Раз. Другий. Третій.

Важкі тіла, від яких тхнуло металом і горілкою, тягнулися в рибальських сітях до берега. Пагорби вкрилися червоними стежками, що розтяглися до узбережжя. Вартові башти, бетонні укріплення. Сьогодні всі були п’яні. Ніхто не звернув уваги, як у місячному світлі, молодий наглядач впевнено прямував до моря.

Весела мелодія гармошки стихла. Сміх та розмови припинилися. Штормові хвилі забирали кожного, хто траплявся йому на шляху. Гуляння перетворилося на прощання.

Підійнявшись на вежу маяку, збожеволівши від втрати, він дивився на темний обрій, туди, де здіймалися високі стіни води. Тиха ніч змінилася шаленим буревієм. Дихання ставало важчим. Дивлячись униз, чоловік боровся з бажанням зникнути.

Накинувши крижаний брезентовий плащ, він відчужено йшов до будинку, щоб прибрати сліди злочину. Кохана дружина назавжди покоїлася біля невеличкої ялинки поряд з маяком.

— Тепер, ти володієш цією легендою, — почулося крізь незрозумілі видіння.

Регнер розплющив очі. Навколо було тихо. Вітер розгойдував важкі штори. Сонце котилося на захід, сповнюючи кімнату багряно-жовтим відтінком.