Глава 3

Мелодія губної гармошки віддалено лунала в будинку. Наче тремтячими губами музикант намагався зіграти зловіщу пісню. Повільна, затяжна, скрипуча. Звук розлітався вздовж стін, стелився над підлогою, непомітною цівкою підіймався догори й потрапляв у вуха.

Регнер стояв посеред кімнати, спиною до вікна. По стінах бігали промінці від сигналів маяку, а в коридорі гучно тупотіли чиїсь кроки. Крізь отвір під дверима він бачив тіні, які проходили повз спальню.

Егіль поїхав, тому чоловік знав, що зараз його сповивають легендарні привиди маяка. У роті пересохло, спина зігнулася, наче намагаючись захистити тіло від можливо нападу. Навіть у тюрмі не відчував такого страху. Аж раптом все стихло. Зовсім. Пронизливий скрип дерев'яної підлоги. Хтось ступав по дошках, гупаючи важкою підошвою. Іверсен застиг на місці, лише мигцем поглядаючи на стіл, що стояв у кутку. Чи не підперти ним двері? Але тінь вже була посередині отвору. Кроки стихли. Він бачив, що постать стоїть прямо перед його кімнатою. Тремтіння калатало обличчя й плечі. «Тільки не відкривай! Тільки не відкривай!» — молився Регнер, сподіваючись, що привиди не можуть торкатися предметів.

Дихання стало непомітним, він не чув хвиль за відчиненим вікном, не чув миготливі звуки електроніки, лише бачив мерехтіння світла у кімнаті, блимання, яке з кожною миттю ставало все яскравішим.

Згадалися слова пана К’єра: «Доки я тут, тобі нічого боятися!». Але чому? Як змусити клятий будинок вважати його новим господарем?

Почувся крик з їдальні, такий самий, як лунав позавчора. Тінь перед дверима почала відходити. Через три кроки тупотіння зникло. Регнер повільно підійшов й вхопився за ручку, прочинив, визирнув у коридор. Знайомий жар та м'яке жовте світло світильників. Вийшов, озирнувся навкруги. Біля сходів на другий поверх була чорно-синя темрява. Лише шлях від кухні до його спальні був освітлений.

З вулиці за вікном почала линути моторошна мелодія гармошки. Він нечутно пішов по коридору до виходу з будинку. За спиною розбилося скло. Озирнувшись, Регнер побачив на підлозі фоторамку, але не став вертатися до неї.

Притулившись до стіни потилицею і затамувавши подих, почав прокрадатися повз кухню. У ній яскраво горіли всі лампочки, пустий стіл самотньо стояв посередині. Розбита чашка лежала на тому самому місці.

Відчувши полегшення, чоловік вирівнявся та квапливо йшов на звук. На гачку коло вхідних дверей не було ліхтарика. Виходити до чудовиськ неозброєним? Яке безглуздя! Згадуючи страшні фільми, подумав, що примар неможливо чимось вразити, вони немов хмара, прозорі та невідчутні…

На вішалці помітив брезентовий плащ Егіля К’єра. Вдягнувся в нього, взув старі важкі чоботи, прислухався, чи не ходить ніхто позаду. Різко озирнувся. Нічого.

Холодне солоне повітря вдарило в обличчя, тихий шелест хвиль оточував з усіх сторін. За пагорбом не було видно протоки, але він знав, що берег розмитий штормом.

Крізь блимання сигнальних вогнів, обійшов навколо будинку, здригуючись від кожного шереху в охайних кущах навкруги. Нерозбірлива музика наче обволікала його свідомість. Підходячи ближче до схилу, почув тихий чоловічий спів.

Окинувши оком зачинені двері музею, вдивлявся на воду. Намагаючись звикнути до темряви, Регнер пригнувся до трави, нижче й нижче, аж поки вухом не торкнувся вологої поверхні. Голос йшов з-під землі. Важко глитаючи слину, він почав прокрадатися до краю, лежачі на животі, щоб подивитися на берег. Крізь ритмічні сигнали маяку побачив пінні хвилі на піску. Ще одне миготіння. Ще. Ще. У голові рябіло від сполохів, але Регнер продовжував дивитися, сховавшись у високому колоссі молодої зелені. Й ось, після нового миготіння, побачив двох чоловіків. Вони повільно йшли вздовж лінії води, з'явившись нізвідки. Здалека, біля наглядової споруди бункера, проблиснув ліхтарик.

Серце Іверсена колотилося, як скажене. Чоловіки розмовляли, один сміявся, інший грав на губній гармошці. Вони були у військових кітелях та кепках з козирком.

— Що за чортівня? — прошепотів Регнер. Люди мали вигляд наче живих, він вже подумав піднятися до них, але нове миготіння світла маяка, й чоловіки зникли.

Озирнувся на бункери, звідки бачив рухи ліхтарика. Може, то пан К’єр його так випробовує на міцність, перш ніж узяти на роботу?

Вуха заклало від неймовірно гучного звуку сирени. Тривожний сигнал гудів з вежі. Регнер злякався, та миттю побіг назад до будинку, забувши, що щойно бачив примарних солдатів.

Він швидко забіг усередину приміщення з приладами, не побачивши жодних сповіщень від електроніки, пішов до вежі та піднявся нагору. Вітер дув з могутньою силою, випромінення прожектора засліплювало, але новий наглядач сміливо підійшов до металевої загорожі, подивився з висоти на просторі поля навкруги, на дорогу, яка вела до будинків, та на пагорби, де знаходилися бункери. Невже він щойно зустрівся з привидами німецьких військових?

Йому здавалося, що та пронизлива мелодія й досі лунає всередині голови. Брезентовий плащ розвивався від поривів морського повітря, очі неспинно продовжували роздивлятися місцевість. Схилившись над темним проваллям, подивившись на землю, Регнер відчув, немов якась непомітна сила вабить його пірнути в безодню з вежі.

— Ні, я стільки пережив не заради того, щоб розбитися з тридцятиметрової висоти! Ти не поглинеш мене! — викрикнув чоловік. Луна від його голосу розлетілася, продзвеніла й… заглушила несамовитий звук сирени. Навколо стало так тихо, що Іверсен заплющив очі, боячись, що трапилося найгірше.