Глава 2

Здавалося, що тіло штовхали чи тягли по підлозі. Темрява була густою, наче туман. Розплющені очі відчували важкість гарячого повітря, у роті був гіркий присмак вологої землі. Ритмічні поштовхи в плечі, наче його намагалися втиснути у невеликий простір… труни. Регнер злякано викрикнув й різко підвівся.

Перед ним стояв К’єр. Зі здивованим виглядом, він прибрав руки з плечей Іверсена. За вікном гудів штормовий вітер, сіре вранішнє світло проникало в кімнату, сповнювало її, та робило ще більш похмурою.

— Ти все ж таки прокинувся, — стривожено, промовив дід. — Якщо так міцно спати, можна наробити багато біди, хлопче! Підіймайся, швидше! У такий шторм ти повинен був бути насторожі, контролювати суди, попереджувати про небезпеку, приймати сповіщення!

— Я заснув, коли буря вже трохи вщухла, — збрехав Іверсен, помічаючи здивування пана в брезентовому плащі. Його старі очі примружилися, сива борода зарухалася від сильного дихання.

— Чекаю тебе нагорі, — крижаним голосом сказав Егіль, й швидко вийшов з кімнати. Регнер чув його гучні кроки на другий поверх, мабуть, пішов до своєї кімнати. Прислухався. Над стелею пролунав гуркіт, а потом знову дід почав спускатися.

Чоловік сів на високому ліжку звісивши ноги. Чоло вкрилося краплинками поту, коли подивившись на стопу, він не побачив жодного сліду від порізу. Затамувавши подих, довго не міг вирішити, що робити. Але збрехавши, Регнер підсвідомо відмовився від рішення поїхати геть. Грошей в нього обмаль, навіть телефону немає, та і немає того, кому б можна було зателефонувати й попросити про допомогу.

Нерішуче вийшов з кімнати. Почав йти по коридору. Попереду справа відчинені двері їдальні. Легені почали стискатися від хвилювання. Здригнувся й затремтів. Перед його очима, на стіні з візерунковими шпалерами, висіла рамка з фотографією військового. Ціла та неушкоджена. Обернувся на порожню тумбочку. Ні! Це не можливо! Серце калатало, страх почав керувати думками.

— Ти йдеш? — раптом прокричав дід, стоячи в дальньому кінці коридору, від чого Регнер ледь не впав з переляку. Він кивнув, надягнув пальто, яке йому залишив пан К’єр, та невпевнено покрокував за жвавими кроками чоловіка.

Вони вийшли на вулицю. Небо було вкрите майже чорними хмарами. Біла піна вкривала всю поверхню протоки. Берег ніби потонув під могутнім шаром води. Над пагорбом злітали бризки, коли шалений порив вітру підіймав потужні хвилі, які розбивалися об зелені стіни землі й розсипалися на мільярди небесних водоспадів.

Іверсен йшов позаду наглядача, трохи схиливши голову, й з острахом озираючись на будинок. Зараз він вже здавався світлим та привітним. Марилося, що з кожного темного вікна за ним хтось спостерігає. Але, жодна мереживна фіранка не поворушилася.

Підіймаючись у вежі маяка, чоловік вже був впевнений, що цим містом заволоділа нечиста сила. Та яка саме? Чому все на ранок зникло? Невже Егіль ніколи не стикався з цими явищами? Чи він приховує це?

На горі дув скажений вітер, дід підкручував гвинти в старенькій огорожі навколо. Регнер роззирнувся, споглядаючи страхітливу красу моря, яка заворожувала. Унизу побачив протитанкові споруди коло берега, біля них майоріли наглядові воєнні споруди та бетонні підземні входи бункерів.

— У кінці червня почнуться екскурсії до «Бункерного Музею». Знову приїде натовп туристів, витрачати сотні крон на вивчення минулого, — повідомив Егіль, сумно подивившись вдалечінь, вздовж лінії берега.

— Розкажете? — спитав Регнер, допомагаючи втримати металічні частини забору.

— У цьому мальовничому місці розташована траншея німецького оборонного заводу, часів Другої Світової. Її довжина понад три кілометри й з’єднує вона між собою шістдесят дев'ять бункерів. Зараз у ньому облаштували музей. Ця знахідка єдина в Данії, й має цінність для культури та історії країни.

— Мабуть, тут оселилося багато привидів, — згадуючи минулу ніч, посміхнувся Регнер.

К’єр обернувся й суворо промовив:

— Жодного не бачив. До речі, я здивувався, коли знайшов тебе в кімнаті. Думав, що ти втік, як всі інші, що кожного року намагаються потоваришувати з містом. Хіртсхальсу, а особливо його маяку, не подобається, коли щось змінюється.

— Пане К’єр, — на мить задумався, щоб спитати про нічні пригоди, та не наважився, — я готовий почати навчання.

Старий Егіль вирівняв спину, підійшов до Регнера, й уважно подивився в очі. Від його моторошної енергії знову стиснулися кулаки, але чоловік стримався, підвів підборіддя та кивнув головою, на знак своєї впевненості.

Цієї ночі К’єр залишився ночувати в будинку. Вони довго були біля метеостанції та приладів, досвідчений наглядач усьому навчав зацікавленого й уважного Регнера. Пильно стежив за діями нового колеги. Розповідав важливі тонкощі роботи, непомітно всміхався у вуса, коли Іверсен занотовував щось у записник.

Дочекатися ночі було вкрай важко. Поки тривало навчання чоловік трохи забувався про страхи, але побачивши за вікном темряву, пересохле горло змусило почати хвилюватися.

Випивши чаю, обидва посиділи за тим самим круглим столом, Регнер зазирнув під нього, але розбитої чашки або уламків, не знайшов. Егіль помічав дивні погляди на собі, та ні слова не сказав про містичні речі.

Коли вже пролунала на годиннику одинадцята ночі, почали збиратися до сну. Дід повільно йшов по коридору до сходів, залишивши Регнера позаду. Ступивши кілька кроків нагору, зупинився, та не обертаючись, промовив: