Глава 1

Величезна міцна споруда, заввишки тридцять п’ять метрів, побудована понад сто п'ятдесят років тому, насичена й сповита історіями. Моторошні розповіді про пісні та крики, які лунають ніби з-під землі, дісталися й Регнера Іверсена.

Молодий чоловік, який відбув чималий строк у в’язниці за вбивство наркокур'єра, не вважав себе боягузом. У свої тридцять сім, після звільнення знайшов посаду наглядача маяка, у віддаленому данському містечку, біля узбережжя протоки Скагеррак.

Їдучи в потязі, роздивлявся безкрайні простори горбистих рівнин, родючі ландшафти й темно-зелені обрії лісів, що змінювали пейзажі за вікном. Відчуваючи на собі погляди, Регнер озирнувся по вагону. Невелика кількість пасажирів, кожний зайнятий своїми вподобаннями, але вони ніби скоса споглядали за ним. Похилого віку чоловік у темному капелюсі відразу відвів очі до газети. Жіночка у барвистій сукні квапливо почала приділяти увагу маленькому синові, що задоволено облизував морозиво.

Іверсен подумав, що то його незнайоме обличчя привертає стільки уваги. Але, кожного разу, коли обертався до людей, помічав дивні погляди. Він насунув нижче на брови кашкета, зсутулився, й намагався більше не ворушитися.

Двоповерховий світлий будинок з трикутним дахом, зустрів Регнера яскравим сонячним заходом, трохи солонуватим морським повітрям, й тихим шелестом вітру. Його теплі подихи гойдали високе колосся трави та змушували сині хвилі невтомно битися об кам’янистий берег, біля підніжжя зеленого пагорба.

Навколо було тихо й безлюдно, поодинокі викрики чайок спонукали роздивлятися небо, та він ніде не побачив жодного птаха. Довга дорога, яка вела до будинку, мала на собі не один рік слідів від машин туристів.

Неймовірне відчуття волі розкрило груди, й Іверсен глибоко вдихнув. Дивлячись на обрій та шарувато-купчасті хмари, він не помітив, як позаду нього опинився старий чоловік.

— Ви Регнер Іверсен? — важким голосом запитав той.

— Так. А ви, мабуть, попередній наглядач?

— Чому попередній? — розсерджено, сказав дід. — Цей маяк — моя домівка. Я Егіль К’єр.

— Вибачте, то ми будемо тут удвох? — Регнер не хотів здаватися грубим, щоб його не погнали геть, навіть не прийнявши на роботу.

— Я сьогодні поїду, ти залишаєшся сам. А завтра, якщо дочекаєшся ранку, — якось криво всміхнувся, — почнемо навчати тебе. Правила суворі, недбалість призведе до трагедії. А також, зважаючи на твою історію, то перше ж порушення й звільнений. Зрозуміло?

— Так. Пане К’єр, а чому я можу не дочекатися ранку? — вони почали наближатися до будинку, Регнер підвів голову, щоб побачити велич маяка. Яскраве сонце миттєво засліпило очі, наче навмисно відбившись від скла, щоб вдарити по обличчю.

— Бо можеш порушити головні умови виживання в цьому місці.

Всередині все було дбайливо відремонтовано, кожна річ нагадувала про вікове існування. Темні меблі, картини, на яких були чорно-білі зображення маяка попередніх десятиліть. Фотографії з якимись поважними людьми.

— Ти, напевно, чув про легенди? — чоловіки стояли біля метеостанції, Егіль, поправивши сиву бороду, майже не дивився на нового знайомого.

— Чув.

— Якщо тільки «чув», то, певно, не віриш? — дід випрямив спину й уважно зазирнув в очі Регнеру. Той похитав головою. — Даремно. Отже, коли настає ніч тут працюють кілька умов: не переставляти речі, не пити алкоголь і не вживати наркотиків, та не виходити на узбережжя до бункерів.

Старі сірі очі проїдали чоловіка наскрізь, немов прозорі, дивилися прямо в зіниці, змушуючи стискати долоні в кулаки від нервування. «Наче нічого складного!», — вирішив Іверсен, повторюючи правила подумки. Егіль простягнув громіздку зв’язку ключів, й квапливо почав одягати потріпане чорне пальто.

Його обличчя було обвітрене й вкрите глибокими зморшками. Але постать не видавала в собі слабкості віку, всі рухи були впевнені та швидкі. Гучно стукаючи масивними підборами чобіт по дерев’яній підлозі, старий підійшов до дверей, відчинив й озирнувся.

—  Кожна легенда має джерело початку. Не намагайся його знайти чи змінити.

Ледь чутно зачинивши за собою двері, трохи дивний чолов’яга, залишив Регнера самого. Всміхнувшись з безглуздя всього почутого, він пішов відпочити після важкої дороги до своєї нової спальні.

У кімнаті були темні стіни, коло однієї з них стояв коричневий прямокутний стіл, навпроти охайно застелене ліжко. «Чому б не поставити стіл біля вікна, щоб було видніше щось писати та робити? Нащо він у темному закутку?» — але, згадавши слова суворого Егіля, вирішив першого ж дня не порушувати правил. Згодом, можливо, вдасться все влаштувати під себе.

Прилігши на ліжко, навіть не знявши куртки, бо попри літо в приміщенні було надто прохолодно, новоспечений наглядач міцно задрімав, втомившись від думок та подорожей.

Близько опівночі, штормові хвилі почали гучніше падати на берег, сильний вітер поштовхом відкрив столітнє дерев’яне вікно, гупнувши рамою об стіни. Штори здійнялися до стелі й протяг прослизнув по обличчю сплячого чоловіка.

Раптом, за дверима щось гуркнуло. Регнер миттєво прокинувся, змерзлий і здивований, спросоння не одразу зрозумів, де знаходиться. Скло дзвеніло в рамі, наче ось-ось розіб’ється на маленькі уламки.