Глава 78 Останній шанс

Зусиллям волі беру себе в руки та відкидаю зайві думки. П’ятнадцятий ранг, здається, це зовсім нічого у противазі тому монстру яким є жнець. Але п’ятнадцятий ранг дає нову навичку й можливо, вона мені подарує крихітний шанс. Хоча б на удар серця я зможу відволікти увагу женця й цим скористається магістр Тондаріус. Аби він тільки був ще живий.

Магістр живий, адже Луара все ще грає. Не гаючи часу входжу до режиму  споглядання.

Ратель

Раса людина, уродженець землі. Великий шукач. Носій початкової навички.

15 ранг

Це все я читав багато разів й підвищення декількох показників нічого суттєво  не змінить. Швидко пробігаю очима до самого кінця опису туди, де раніше значились заблоковані навички. Ось те, що мені потрібно:

Ви можете розблокувати одну з доступних вам навичок або ж погодитись на підбір та початок ініціації нової, але будьте розважливі, на п’ятнадцятому ранзі, шукач може отримати, лише одну навичку.

«Вирій полум’я» — розблокувати? Так, ні.

«Гнів небес» — розблокувати? Так, ні.

«Останній шанс» — розблокувати? Так, ні.

І це  все?! Ніякого опису, чи позначення ступеня унікальності навички, тільки назва. І як мені тепер віднайти ту, що хоча б подарує примарний шанс на перемогу? А може доля Аймалару вже вирішена і я тішусь марними надіями? Ні, шанс завжди є, принаймні для тих, хто  не втрачає віри. 

Мені треба вибирати, причому швидко. «Вирій полум’я» та «гнів небес», однозначно ні. Те закляття Тондаріуса було смертоноснішим навіть за заклик рівноваги, але жнець, точніше суддя, усе одно залишився живий. Мені потрібно щось, не таке прямолінійне та передбачуване. 

«Останній шанс» багатообіцяюча назва, адже саме про шанс я зараз мрію. Але назва, то одне, а от що насправді собою являє ця навичка? Чи не потягну я кота із мішку? Може краще довіритися долі й розпочати підбір та ініціацію нової навички? 

Пам’ятається, Алія та Дангор припускали, що чим сильнішого монгра ти знищив перед отриманням нового рангу, тим смертоноснішою буде твоя навичка. Хоча, навряд чи вбитого мною сворга можна вважати набагато сильнішим за Послушника Заповіту, котрий подарував хаос. Дуже смертоносну навичку, але не у випадку із женцем, так що нема чого більше гадати.

Обираю розблокувати «останній шанс» і переді мною постає опис, який змушує мене присвиснути. Виходить ще одна початкова навичка, а Леворд таки, був дуже видатною особистістю. Бігло проходжусь очима, усе написано так розмито, здається, там щось говорилось про пізнання своєї суті, вивільнення прихованих сил, єдність споріднених душ та гідне вмістилище, але докупи зібрати картину я так і не встиг, адже флейта Луари зрадницьки замовкла.

В один стрибок я залишаю воронку, де навічно упокоївся єдиний на все своє плем’я «правильний сворг» і бачу картину, яка руйнує всі мої сподівання. Шия магістра Тондаріуса, затиснута в кігтястій руці женця й вивернута під неприродним кутом, а моє сонце опустившись на коліна, приречено спостерігає за тим, як жнець повільно занурює руку в груди магістра й вириває його серце, а потім із задоволеною посмішкою розчавлює у своїй долоні.

Відкинувши понівечене тіло ворога, жнець переводить погляд на нас і я розумію — тікати немає сенсу. — Сонце, грай, — ніжно промовляю я, ступаючи на зустріч женцю. 

Музика починає лунати, але майже одразу затихає, їй на зміну приходить кволий кашель. Із Луарою явно зараз не все гаразд, але на відміну від інших ми хоча б живі. Нащастя, дівчина швидко знайшла в собі сили продовжити гру і я відчув, як моє тіло стало набагато легшим, а рухи вивіреними та чіткими. 

«Останній шанс»  — назва навички звучить дуже іронічно, немов наостанок, доля вирішила наді мною  поглузувати. Про який шанс взагалі можна говорити, коли, навіть аталан та найсильніший маг Аймалара в одному обличчі, нічого не зміг протиставити цьому монстрові. Що таке може дати ця навичка, аби з'явилась хоча б якась надія? Упевнений, нічого, але я не можу ось так просто здатися. Луара, Медіна, я повинен їх захистити від  цього чудовиська.

— Дуже живучий хробак, — почувся зверхній голос женця. — Але з тобою я гратися не збираюся, тож раджу не брикатися і тоді, усе закінчиться швидко, — у кігтястих руках женця знову з’явився батіг. Хльосткий змах і я закриваюсь щитом навіть не сподіваючись пережити удар, але натомість чую дзенкіт і перестаю вірити своїм очам.

Переді мною, піднявшись на задні лапи й закриваючи своїм тілом наче щитом, стоїть справжнісінькій грізлі, тільки закутий у блискучу золотаву броню, а через його спину перестрибує кремезна  людина, ні, вепр-сікач із величезними іклами та масивним шишаком на лобі. Тіло вепра теж закуто в громіздкі, золотаві обладунки, але це не перешкоджає йому набрати блискавичної швидкості й протаранити шишаком женця, відправляючи того в затяжний політ.

— Ви, але як?! — підвівшись, жнець здивовано озирається, — аталани втратили… — не договоривши, чужинець починає крутитися вовчком, намагаючись скинути зі спини велетенську кішку, що простромила його плечі своїми двома мечоподібними іклами. Вирвавши кусок плоті, хоча важко назвати ту чорну субстанцію плоттю, кішка відстрибнула в сторону.

У відповідь жнець видав протяжний мерзенний тріскіт, який боляче різонув по вухах і почав стрибати на місці, намагаючись струсити із себе змію, котра обвила його тулуб та нависла над головою, хижо випустивши язика.

Я стояв і не вірив своїм очам, такого просто не могло бути, ні про що подібне не розповідав, ні Леворд, ні магістр Веладіус, ні будь-хто з аймаларців, чи моїх друзів. Цього не було на зображеннях у печерах. Втім, женцю від цього було не легше. Велетенська кішка завдає чергового удару, шматуючи чорну плоть чужинця, а стрімкий удар вепра зі спини, змушує його пролетіти вперд кровів тридцять, а потім ще довго ковзати по землі ковтаючи пил.