Ті, кого пам’ятає Тиша

Хроніки забутого імені

Ті, кого пам’ятає Тиша

Книга перша з трилогії

Темне пригодницьке фентезі

За диво платять спогадами.
За право відмовитися — іноді ще дорожче.

Пролог. Останній дзвін

У ніч, коли померло сонце, у місті Вежі задзвонили дзвони.

Їх було тринадцять. Перший скликав людей до храмів. Другий сповіщав про війну. Третій лунав лише тоді, коли помирав король. Останній не мав язика.

Ніхто не пам’ятав, навіщо його повісили під склепінням найвищої вежі. Навіть найстаріші хроніки містили про нього лише одне речення: «Коли заговорить безмовний дзвін, не слухайте власних імен».

Тієї ночі він задзвонив першим.

Звуку не було. Просто всі люди в місті зупинилися, наче хтось схопив світ за серце.

На вулиці Горщикарів стара жінка забула обличчя чоловіка, з яким прожила сорок років. На Королівській площі вартовий випустив списа, бо більше не розумів, за що воював. А в Палаці Семи Вікон, за дверима, замкненими зсередини, король Ередан Третій упав на коліна перед дитиною.

Дівчинці було п’ять років. Вона стояла босоніж на холодній підлозі й стискала дерев’яного птаха.

— Тату, чому зірки гаснуть?

Король плакав. Не від страху. Він упізнав у її голосі те, чого боявся почути від дня її народження: другий голос, низький, терплячий, старший за людські слова.

За вікном висів чорний диск. Сонце мало бути по інший бік світу, але тепер його було видно крізь ніч: нерухоме провалля, оточене тонкою смугою вогню.

— Я покликав тебе, — сказав король. — Я.

Дівчинка подивилася на кров у його долоні. На підлозі лежала маленька жінчина туфля, розрізана навпіл. Другу король ще тримав.

— Мама вже не повернеться?

Ередан нахилив голову. Він хотів сказати правду й не зміг.

Двері відчинилися. До кімнати зайшла сива жінка у звичайному сірому плащі. За нею йшов чоловік із перебинтованою рукою. На його ремені висіли ножиці, а не меч.

— Відійдіть від неї, ваша величносте, — сказала жінка.

— Ти обіцяла, що це можливо.

— Я обіцяла повернути її голос. Ви зажадали повернути її всю.

Король підвівся. Чоловік із ножицями ступив до дівчинки, але та простягнула птаха жінці.

— Можна він піде зі мною?

Сива жінка взяла іграшку й провела пальцем по вирізаному крилу.

— Так. А тепер слухай. Хто б не називав тебе на сходах, не озирайся.

— Навіть тато?

Жінка відповіла не одразу.

— Особливо він.

Перш ніж чорний диск сховався, у Вежах зникла ціла вулиця. Вона не провалилася під землю й не згоріла. Будинки по обидва боки зімкнулися, і люди в сусідніх кварталах не могли пригадати, чи колись між ними було щось інше.

Тільки один пекар знайшов на власному столі двадцять сім ще теплих хлібин, замовлених невідомо ким.

А дівчинка, яку вивели з палацу через кухню, забула короля раніше, ніж вони дісталися воріт.

Розділ перший. Борг за тепло

За сімнадцять років Лада виявила, що найважче в навчанні магії — пояснювати замовникам, чому чарівник не працює за харчі.

— У мене чудова капуста, — наполягала пані Ружа. — Ціле відро.

— За відро капусти я можу особисто подути на вашу піч, — відповіла Лада. — І навіть подумати про вогонь.

— Твоя наставниця ніколи так зі мною не розмовляла.

— Вона називала вас здирницею. Я ще учениця.

Ружа випросталася, зібрала ображене обличчя й подалася до виходу. Біля дверей вона, однак, спинилася. З кошика на її лікті долинув короткий сухий кашель.

Лада перестала всміхатися.

У кошику, між ганчірками, спало немовля. Дитина була така мала, що її пальці нагадували мокрі сірники. У кімнаті пахло кислим молоком і холодною шерстю.

— Онука, — сказала Ружа, дивлячись на поріг. — Донька в пральні. До ранку. У нас відсиріли дрова.

На столі майстерні лежав тарифний аркуш: розпалювання — один дрібний спогад, зігрівання приміщення — один визначений спогад середньої ваги. Спогад мусив належати замовникові. Його приймали лише після письмової згоди. Усе це Лада переписала власноруч, старанно й без жодної плями.

Вона подивилася на свої чисті літери, узяла плащ і пішла за Ружею.

Квартал пралень стояв на схилі, де з дахів у будь-яку погоду капало. У кімнаті Ружі було холодніше, ніж надворі. Лада перевірила тягу, витрусила з печі золу й склала мокрі поліна так, щоб між ними лишилося повітря. Марта повторювала: магія не повинна робити те, що можуть зробити руки. Винятком, на думку Лади, було миття посуду, проте наставниця цього не визнавала.

— Що можна взяти? — запитала вона.