Розділ 7. Дорога до Шепоту Гір

Ранок зустрів Ігоря та Анну холодним, сивим туманом, що клубочився над болотами, немов примарні руки, які тягнулися з-під землі. Сашко, прокинувшись, тихо сопів на руках Анни, його маленьке обличчя виглядало сонним та безтурботним, на контрасті з тривожними думками дорослих.

Вони швидко зібралися, перекусивши черствими сухарями та запивши їх холодною водою з фляги. Мовчазна рішучість єднала їх, немов невидима нитка. Вони знали, куди прямують, і хоча страх не полишав їхніх сердець, надія на зустріч із рідними гріла душу.

До Ржавих Горбів вони дісталися надвечір. Сонце вже сідало за обрій, фарбуючи похмурі силуети заводських руїн багряними та фіолетовими відтінками. Повітря здавалося важким, насиченим запахом іржі та пилу, а довгі тіні від повалених цехів нагадували велетенських сплячих чудовиськ.

Вони обережно пробиралися між покинутими будівлями, оглядаючи кожен закуток, кожну проржавілу металеву конструкцію. Анна міцно тримала на руках Сашка, її погляд був сповнений материнської тривоги. Ігор йшов попереду, уважно скануючи простір автоматом, готовий до будь-якої небезпеки, хоча після зустрічі з Оленкою та тінями відчував у душі незрозумілий спокій.

Нарешті вони побачили знайомий силует старого цеху, де вони напередодні зустріли Малого. Будівля виглядала ще більш похмуро у присмерковому освітленні, її провалені вікна здавалися чорними, бездонними очима, що спостерігали за ними з темряви.

Вони обережно зайшли всередину. У цеху панувала тиша, лише зрідка порушувана скрипом металу під поривами вітру, що проникав крізь розбиті вікна. Знайомі дитячі малюнки дивилися на них зі стін, їхні наївні контури здавалися особливо зворушливими у цьому мертвому місці, тепер вже освяченому спогадом про диво.

— Малий? — тихо покликав Ігор, його голос відлунням рознісся під високою стелею цеху, але вже без тієї тривоги, що була вчора.

У відповідь пролунала лише тиша. Вони обійшли весь цех, заглядаючи за кожен верстат, за кожну колону. Кімнатка, де жив Малий, була порожня. Дерев'яний ящичок, його маленький скарб, зник разом з ним.

Анна зітхнула, і її обличчя спохмурніло, хоча в очах все ще горіла надія.

— Він пішов…

— Можливо, він десь тут, — заспокійливо сказав Ігор, хоча й сам відчував легкий укол тривоги. — Він же тут живе. Він міг вийти ненадовго.

Вони вирішили обшукати весь цех та навколишню територію. Анна сіла з Сашком на одному зі старих ящиків, уважно спостерігаючи за ним, поки Ігор обстежував сусідні приміщення, зазираючи в кожну діру та за кожну завалену уламками перегородку.

В одній із завалених уламками кімнат Ігор натрапив на свіжі сліди дитячих ніг. Вони вели від дверей і губилися серед купи сміття, прямуючи вглиб будівлі, в сторону, протилежну тій, де вони зустріли Малого вчора.

— Анно, дивись! — гукнув Ігор, показуючи на сліди. — Він був тут.

Анна підійшла ближче, уважно розглядаючи відбитки маленьких черевичків, що здавалися їй такими знайомими.

— Схоже на те. Але куди він пішов?

Ігор озирнувся. Його погляд зупинився на одній зі стін, на якій раніше він не звертав уваги. Поряд з кількома вже знайомими малюнками маленьких чоловічків, він помітив новий малюнок. Це була фігурка жінки, яка тримала на руках дитину. Її обличчя було знову розмитим, але в її позі відчувалася знайома скорбота та ніжність, а поруч був намальований маленький чоловічок, що тримав її за руку. А нижче, дитячою рукою було нашкрябано: "Вони пішли… туди, де співають дерева."

Ігор нахмурився. "Туда, де співають дерева." Що це могло означати? Чи було це якесь конкретне місце в Зоні, відоме Малому та Оленці?

Він показав малюнок Анні. Вона уважно його розглянула, і її обличчя раптом стало блідим, на через нього проступила якась дивна, майже просвітлена рішучість.

— Я знаю це місце, — прошепотіла вона. — Там… там старий гай. Коли вітер дме крізь гілки, здається, ніби дерева співають свою давню, нескінченну пісню. Але сталкери обходять його стороною. Кажуть, там нечисто, що там мешкають примари минулого.

— Чому?

Анна зітхнула, її очі наповнилися смутком, але в них не було страху.

— Кажуть, там чути голоси з минулого. Плач дітей, які так і не стали дорослими. Шепіт жінок, які втратили своїх коханих. Іноді… навіть тихий, але такий щемливий спів колискової.

Ігор перезирнувся з Анною. Кожен з них згадав нічний спів у лісі, той голос, що вабив їх крізь темряву. Невже Малий та Оленка пішли туди? Або ж… її Олена?

Вони вирішили негайно вирушити до цього гаю. Залишатися в покинутому цеху було безглуздо, а сліди Малого, здавалося, вели саме туди, у світ тихих спогадів та меланхолійних мелодій. Анна обережно взяла на руки сплячого Сашка, і вони разом покинули похмурі стіни цеху, прямуючи на захід, у напрямку, вказаному дитячим малюнком, до того таємничого місця, де співали дерева.

До гаю вони дісталися на світанку. Місце виявилося саме таким, як його описала Анна. Старі, високі дерева з розлогими кронами, чиє листя вже почало набувати осінніх відтінків, стояли щільною стіною, їхні гілки хиталися на ранковому вітрі, створюючи дійсно звук, схожий на тихий, меланхолійний спів, ніби природа сама оплакувала загублені душі Зони. Земля під ногами була вкрита товстим шаром вологого опалого листя, повітря пахло вогкою землею, прілим листям та свіжою лісовою прохолодою.