Розділ 6. Вітер на Схилах

Слова Малого про прохання Оленки намалювати її правильно, щоб її пам'ятали і щоб ті, хто її шукає, змогли її знайти, глибоко запали в душу Ігоря. Його власна втрата, яка до цього часу здавалася йому непоправною і остаточною, раптом набула нового відтінку. Можливо, у світі Зони, де межі між реальністю і примарою такі розмиті, справді існував якийсь спосіб повернути втрачене, хоча б у пам'яті інших.

Ігор сів навпочіпки поряд з Малим, розглядаючи дитячий малюнок Оленки. Наївні, нерівні лінії, але в них стільки щирості та любові. Він згадав обличчя дівчинки на пожовклій фотографії — світле волосся, великі блакитні очі, усмішка, що сяяла, немов маленьке сонце.

— Ми спробуємо намалювати її разом, — тихо промовив Ігор, дивлячись Малому в очі. — Я пам'ятаю, як виглядають блакитні очі. І світле волосся.

Обличчя Малого спочатку виглядало недовірливим, але потім на ньому розцвіла слабка, але така важлива усмішка. Він міцніше притиснув до себе фотографію Оленки.

— Справді? Ти її знав?

Ігор кивнув.

— Вона нагадує мені мою власну доньку. Її теж звали Оленка.

Очі Малого розширилися від здивування, і він уважно подивився на Ігоря, ніби розглядаючи його вперше. Здавалося, між ними раптом виникла якась невидима нитка, що поєднувала їх у спільному горі.

— То, можливо… ти знаєш, як правильно?

Ігор зітхнув, подивившись на численні малюнки на стінах цеху. Маленькі чоловічки з розставленими руками дивилися на них звідусіль, їхні наївні очі ніби благали про допомогу.

— Я спробую, Малий. Але ти теж допоможеш мені. Ти її пам'ятаєш краще за мене. Розкажи мені все про неї. Які в неї були звички? Як вона сміялася? Що вона любила робити найбільше?

І Малий почав розповідати. Його голос, спочатку тихий і тремтячий, поступово ставав більш впевненим і дзвінким, коли він занурювався у свої спогади про Оленку. Він розповідав про їхні спільні ігри в хованки серед покинутих руїн, про їхні походи до річки за іржавою сталлю для імпровізованих іграшок, про її любов до казок, які він вигадував для неї вечорами, про її вміння знаходити найгарніші квіти навіть у найнепривітніших куточках Зони.

Ігор уважно слухав, вбираючи кожне слово, кожну деталь, кожну емоцію, що бриніла в голосі Малого. Він уявляв собі цю маленьку дівчинку, її безтурботний сміх, що, напевно, лунав колись у цих мертвих цехах, її світлі, допитливі очі, що з цікавістю розглядали дивний світ навколо. І чим більше він слухав Малого, тим чіткішим ставав образ Оленки в його власній пам'яті. Здавалося, що щирі та безпосередні спогади Малого якимось чином пробуджували його власні, давно забуті, затерті болем образи його доньки, відкриваючи нові, теплі відтінки їхнього спільного минулого.

Вони провели разом кілька годин, розмовляючи про Оленку. Малий показував Ігорю свої численні малюнки, пояснюючи, що на кожному з них вона була трохи іншою, тому що він не міг згадати її обличчя до кінця, його пам'ять, як і старі фотографії, поступово втрачала чіткість деталей. Ігор підбадьорював його, говорячи, що кожен малюнок є цінним, бо він зберігає частинку її душі, її неповторної енергії, її присутності в цьому світі.

Нарешті, коли вечірнє сонце почало сідати за обрій, кидаючи довгі, примарні тіні на облуплені стіни цеху, Ігор сказав:

— Гаразд, Малий. Думаю, ми готові спробувати намалювати її разом.

Малий з хвилюванням дістав з свого дерев'яного ящичка чистий аркуш паперу, який він беріг для особливого випадку, та кілька кольорових олівців, дбайливо збережених серед його нехитрих скарбів. Ігор дістав з наплічника свій старий, пошарпаний блокнот, сторінки якого пам'ятали безліч його замальовок та нотаток, та свій улюблений, добре загострений олівець.

Вони сіли поруч, і Малий поклав перед собою пожовклу фотографію Оленки, її світле волоссячко ледь помітно виблискувало у променях призахідного сонця. Ігор уважно подивився на неї, намагаючись запам'ятати кожну деталь її обличчя, кожну ледь помітну зморшку біля очей, кожен вигин її тонких губ. Потім він перевів погляд на Малого і запитав:

— З чого почнемо?

Малий на мить задумався, його маленьке обличчя стало серйозним та зосередженим, а потім він рішуче сказав:

— З очей. Вони у неї були блакитні, як небо після дощу. І вони завжди сяяли, навіть коли їй було сумно.

Ігор кивнув і обережно провів першу тонку лінію на білому папері. Поруч з ним Малий теж почав малювати, його маленькі пальчики невпевнено, але старанно водили олівцем по паперу, намагаючись відтворити образ дорогої подружки. У тиші старого цеху чулося лише тихе, заворожливе шурхотіння олівців. Два самотніх серця, об'єднані спільним горем та спільною метою, намагалися відтворити образ втраченої дівчинки, щоб її пам'ятали. Щоб вона повернулася, хоча б на папері, в їхній уяві. Щоб тіні, які забрали її у темряву Зони, знали, що її не забули, що її люблять і чекають.

Напружена тиша запанувала в старому цеху, порушувана лише цим тихим, майже медитативним шурхотінням олівців по паперу. Ігор обережно наносив тонкі, ледь помітні лінії, намагаючись передати овал ніжного обличчя Оленки, таким, яким він його пам'ятав крізь серпанок минулих років. Малий уважно стежив за кожним його рухом, час від часу крадькома зазираючи на пожовклу фотографію, яку він дбайливо тримав поряд зі своїм аркушем.