Розділ 5. Шлях на Верховину

Сонце, підіймаючись вище, розірвало останню лахміття туману над болотами Кордону. Небо над головою Ігоря виглядало непризвично прозорим, хоча він знав — це затишшя оманливе, і Зона в будь-який момент може накинутися новою небезпекою. Проте зараз його кроки були легкі та впевнені. Зустріч із Зубром залишила по собі дивне відчуття завершеності, хоча її справжній зміст ще тільки починав прояснюватися. Дерев'яний коник у внутрішній кишені більше не палив шкіру, а просто нагадував про щось важливе, до кінця не усвідомлене.

Навколо розстилалася звична для Ігоря картина покинутості: іржаві вагони, покручені рейки, обгорілі залишки будівель. Він ішов вздовж залізничного насипу на північ, як і порадив йому Хмурий. Його метою тепер було не Перехрестя, а знайти безпечне місце, де він міг би перепочити та обміркувати все, що сталося. Слова старого сталкера про цілющу тишу в вагоні-лабораторії здавалися зараз особливо актуальними.

Раптом різкий, металевий скрегіт прорізав тишу. Ігор миттєво зупинився, його рука інстинктивно лягла на руків'я автомата. З-за заростей високої трави на колію вискочила понівечена дрезина. Її металевий каркас був зігнутий, колеса оберталися з надсадним скрипом, а на імпровізованому сидінні сидів кремезний чоловік у брудному шкіряному плащі. Поряд з ним стояла велика, обмотана ганчірками рушниця.

Чоловік помітив Ігоря і різко загальмував, спритно орудуючи важелями. Дрезина зупинилася за кілька метрів.

— Ти хто такий? — грубо запитав незнайомець, пильно розглядаючи Ігоря. Його обличчя було грубим, небритим, а погляд — підозрілим і ворожим.

— Сталкер, — коротко відповів Ігор, не зводячи з нього очей.

— Чого ти тут вештаєшся? Це моя територія.

— Тут немає чиєїсь території, — спокійно заперечив Ігор. — Це Зона.

Чоловік на дрезині засміявся хрипким, неприємним сміхом.

— Ти новенький, чи що? Тут кожен клаптик землі має свого господаря. І зараз ти на моєму.

— Мені нічого від тебе не потрібно, — відповів Ігор, готовий до будь-якого розвитку подій.

— А от мені від тебе може знадобитися твоє барахло, — зловтішно промовив чоловік, кладучи руку на рушницю. — Особливо, якщо в тебе є щось цінне.

Саме в цей момент поблизу почувся дивний, ниючий звук, який швидко наближався. Чоловік на дрезині на мить відволікся, намагаючись визначити джерело шуму. Ігор скористався його неуважністю і зробив різкий ривок убік, за густі зарості очерету.

Звук ставав все голоснішим, перетворюючись на моторошний вереск. З-за повороту колії вибігла зграя диких кабанів-мутантів, їхні ікла випирали з пащі, а шкіра була вкрита твердим, колючим панциром. Вони мчали прямо на дрезину.

Чоловік заволав від жаху, намагаючись завести дрезину, але було вже занадто пізно. Звір зіткнувся з металевою конструкцією, перекинувши її набік. Інші мутанти накинулися на сталкера.

Ігор, спостерігаючи за цим з укриття, розумів, що це його шанс піти непоміченим. Він обережно вибрався з очерету і, тримаючись подалі від залізниці, швидко попрямував на захід, подалі від небезпечного місця. Його метою тепер було не лише перепочити, а й уникнути небажаних зустрічей у цьому небезпечному світі. Дерев'яний коник у кишені знову став здаватися йому вагомим талісманом, що оберігав його від лиха.

Ігор пробирався крізь густі зарості кущів, намагаючись триматися подалі від відкритої місцевості. Його ноги в'язли у вогкому ґрунті, чіпляючись за коріння дерев, але він не сповільнював ходи. Ззаду доносилися приглушені звуки боротьби та вереск мутантів, нагадуючи про небезпеку, що чекала на необережних у цій проклятій землі. Але він вижив. Він зумів вислизнути. І це головне, – промайнуло в голові Ігоря.

Він дістав з наплічника флягу з водою, зробив кілька ковтків і обережно озирнувся. Залізничний насип залишився далеко позаду, сховавшись за щільною стіною лісу. Навколо панувала тиша, лише зрідка її порушувало шелестіння листя під поривами вітру та далеке каркання ворон. Варто було б знайти місце для відпочинку до настання ночі, – подумав Ігор, відчуваючи, як накопичена втома дається взнаки.

Раптом він відчув слабкий, але знайомий запах — горілий метал та озон. Аномалія. Ігор миттєво зупинився, напружуючи всі свої чуття. Він обережно озирнувся навколо, намагаючись визначити місцезнаходження небезпеки. За кілька метрів праворуч, між поваленими деревами, він помітив ледь помітне мерехтіння повітря. "Електра". Одна з найпідступніших аномалій Зони. Головне – не втрачати пильності, – нагадав він собі.

Ігор обійшов небезпечне місце широкою дугою, пробираючись крізь густі зарості папороті. Він знав, що в Зоні не можна втрачати пильність ні на мить. Кожна тінь могла приховувати ворога, кожен шурхіт — небезпеку. Його єдиними союзниками були досвід, обережність і старий ніж, що надійно лежав у чохлі на поясі. І пам'ять про Оленку, – додав він подумки, стискаючи дерев'яного коника в кишені.

Через кілька годин Ігор вийшов на невелику галявину. У центрі її виднівся старий, напівзруйнований будинок. Його стіни потріскалися, дах частково обвалився, а вікна зияли чорними дірами. Проте він виглядав достатньо міцним, щоб забезпечити йому хоч якийсь прихисток на ніч. Ігор вирішив обережно обстежити будівлю. Можливо, йому вдасться знайти там хоч якісь припаси або місце для відпочинку. І можливо, щось, пов'язане з тим малюнком, – з надією подумав він.