Розділ 4. У пащі Тіней

Хаос охопив залишки покинутого хутора. Гавкіт сліпого пса закричав, відскакуючи від Хмурого, чиї очі світилися моторошною чорнотою, а обличчя перекривила нежива посмішка. У руках колишнього сталкера міцно тремтів обріз, націлений прямо на нього.

Ігор завмер, паралізований жахом. Перед ним стояв його власний двійник, але з холодними, мертвими очима, позбавленими будь-якої душі. Поруч з ним левітувала примарна фігура маленької Оленки, її прозора ручка тягнулася до зламаного дерев'яного коника.

"Ласкаво просимо додому, Ігоре," – повторив двійник, і його голос звучав тепер ідентично голосу Ігоря, але позбавлений тепла та емоцій, лише холодна пустка. "Ти нарешті повернешся до нас. Ми чекали на тебе."

Ігор відчув крижаний подих позаду. Хмурий, його колишній знайомий по Зоні, стояв нерухомо, але в його очах не було життя. Він був маріонеткою в руках чогось темного і невідомого.

"Це… це неможливо," – прохрипів Ігор, роблячи крок назад. Його розум відмовлявся приймати цю жахливу реальність.

"Все можливо в Зоні, Ігоре," – відповів двійник, його обличчя скривилося у подобу сумної усмішки. "Ми – тіні твого минулого, твої страхи, твої втрати. Ми – частина тебе, яку ти так довго намагався забути."

Примарна фігура Оленки зробила крок до нього, її прозора ручка торкнулася його щоки. Ігор відчув крижаний холод, що проник до самого серця.

"Татусю…" – прошепотіла примара її голосом, таким знайомим і водночас таким далеким. "Не йди знову…"

Біль пронизав Ігоря, розриваючи його зсередини. Це було занадто реально, занадто жорстоко.

"Це не ви!" – закричав Ігор, заплющуючи очі. "Ви – лише ілюзії! Породження цієї проклятої Зони!"

Коли він знову розплющив очі, двійник все ще стояв перед ним, а примара Оленки тримала його за руку. За їхніми спинами темні постаті тіней повільно наближалися, їхні розмиті обриси зливалися з ніччю.

Малий, який до цього моменту мовчки спостерігав за цією жахливою сценою, раптом заволав: "Ні! Я не дозволю вам забрати його!"

Він кинувся вперед, тримаючи в руках запалений смолоскип, який він, очевидно, встиг нашвидкуруч спорудити з гілок та ганчірок. Яскраве полум'я розігнало нічну темряву, відкинувши довгі, танцюючі тіні від халуп. Тіні, що оточували Ігоря та його двійників, відступили, їхні розмиті постаті замиготіли на межі світла та темряви.

Двійник скривився від яскравого світла, його обличчя спотворилося від злості. Примара Оленки злякано сховалася за його спину.

"Ти пошкодуєш про це, смертний!" – прошипів двійник, і його голос знову став холодним та загрозливим.

Хмурий, здавалося, на мить отямився під дією світла. В його очах з'явився слабкий відблиск свідомості, а рука, що тримала обріз, затремтіла.

"Біжіть!" – прохрипів він, його голос звучав здавлено та нечітко. "Біжіть… поки вони не повернулися…"

Але його тіло знову напружилося, і в очах згасло життя, поступившись місцем чужій, темній волі. Обріз знову націлився на Малого.

"Ми повинні йти!" – закричав Малий, тягнучи Ігоря за руку. "Хмурий більше не наш."

Ігор не пручався. Жахливі видіння, що постали перед ним, на мить паралізували його волю. Але слова Малого повернули його до реальності. Він розумів, що залишившись, вони обидва загинуть.

Разом вони кинулися в темний ліс, що оточував хутір. Полум'я смолоскипа Малого відлякувало тіні, але Ігор відчував їхню невидиму присутність навколо, їхній холодний подих на своїй шкірі.

Вони бігли, не зупиняючись, продираючись крізь густі зарості чагарнику та перестрибуючи повалені дерева. За їхніми спинами лунали приглушені крики та моторошний шепіт – голоси тіней, які не збиралися їх відпускати.

Нарешті вони зупинилися, важко дихаючи, у невеличкій галявині посеред лісу. Малий погасив смолоскип, щоб не привертати уваги. Тепер їх оточувала лише густа нічна темрява, пронизана моторошними звуками нічної Зони.

"Що це все означає?" – нарешті спитав Ігор, його голос тремтів від пережитого жаху. "Хто були ці… істоти?"

Малий мовчки дивився у темряву, його обличчя було серйозним і замисленим.

"Я не знаю напевно," – повільно відповів він. "Але я чув легенди… про те, що Зона може оживляти наші найгірші спогади, наші найбільші страхи. Вона може створювати… двійників."

"Двійників?" – перепитав Ігор, відчуваючи, як мороз пробирає його до кісток.

Малий кивнув. "Кажуть, вони з'являються там, де хтось пережив сильну травму, де залишилося багато нерозкаяного болю. Вони намагаються затягнути нас назад у минуле, у цей біль…"

Слова Малого прозвучали для Ігоря як одкровення. Невже Зона таким чином намагалася утримати його біля спогадів про втрату Оленки? Невже його власна травма стала магнітом для цих жахливих істот?

"То жінка і дитина… на блокпосту… це теж були двійники?" – запитав Ігор.

Малий завагався. "Не знаю. Можливо. А можливо… це були справжні відлуння, які привернули увагу тіней."