Розділ 3. Знайомі тіні минулого

«Зона — це лабіринт із чужих споминів. Доки не знайдеш у ньому себе, виходу немає.» — польовий щоденник невідомого сталкера, 2011 р.

Рожеві прожилки світанку повільно вспухали над болотами Кордону, мовби хтось розривав тонку черевну плівку неба. Тремтячий туман, наелектризований нічними аномаліями, присів низько й важко, немов нетерплячий звір. Серед цього повітря, що пахло холодним тільником риби, мокрим осотом та ще чимось солодкувато-кислим, ступав Ігор. Плащ намок, і від кожного руху з нього важко стікала вода, збираючись краплями на краях кишень; їхнє мерехтіння нагадувало рій мікроскопічних примарних вогників.

Дерев’яний коник, притиснутий до серця внутрішньою кишенею, періодично стукотів об кістку — ритмічно, наполегливо. Наче дитяче серце спішило вирівнятися з його власним, збиваючи нервові збої в рівний такт.

Вони знайдуть спокій, коли хтось пам’ятатиме…

Фраза, почута учора серед вибуху світла й тіней, повернулася з такою ж силою, з якою повертається запах хліба у домі померлої бабусі: зненацька, боляче й водночас тепло. Ігор підняв комір. Сухий вітерець, народжений десь над купинами, пробирався під одяг і так само швидко зникав, не лишаючи тепла — тільки нагадування про бездомність. Його артефакт "Сльоза" в рюкзаку ледь помітно стримував холодне дихання Зони.

Сірі силуети очерету хитались, ніби армія списів: кожен стебелина готова встромитись у черево випадкового подорожнього. А нижче, між корінням, бігла крижана вода — чорна, як дьоготь, з білими лусками коконових яєць мутованих п’явок.

Ще один крок. Лід під черевиками хрустів. Іноді, з-під тонкої плівки, виривалась булька зелено-жовтого газу — болотні легені видихали розчарування. Ігор уже звик до цього ритму: болото живе, болото дихає, болото слухає.

Колись, задовго до Зони, усі ці місця були лише туристичним маршрутом: дерев’яні настили, альтанки, рибальські містки. Тепер містки — трухляві скелети, а альтанки давно проковтнув іржавий очерет, зберігши хіба що іржаві петлі дверцят, що дзеленчали кожного разу, коли сюди навідувався порив вітру.

Болиголов підіймався вже до пояса, розпускаючи парасольки, в яких дзижчав дрібний комашиний дріт. Кожен крок Ігоря ніби врізався в щільну тканину згущеного мороку. Ґрунт — слизьке місиво торфу та перегнилих коренів — ловив підошви, тягнув донизу, заколисуючи: «залишся, полеж, стань моїм».

Ігор ступав уважно: під шаром моху причаїлися мікротріски — невидимі нитки тиску. Достатньо притиснути одну з них вагою — і крізь землю вирветься вибух плазми, випалюючи півтора метри простору. Тому кожен крок супроводжувався болючим напруженням литок.

Поміж рослин траплялися шматки пластику: сині, червоні, жовті — колись це були вивіски придорожнього кафе «Журавлина». Тепер букви сповзли й подекуди нагадували розтанулий алфавіт, з якого Зона формувала власні, хижі слова.

Вдалині, крізь вирізьблений контур верб, виднівся самітний дуб. З його потрісканої кори стирчали іржаві цвяхи та обірвані дроти старої сигналізації. За польовими легендами саме від нього починається стіна тіней — ділянка Кордону, де світ підкоряється іншим законам: тут може випасти сніг у серпні, а звичайні речі набувають незвичайних властивостей. Фізика й здоровий глузд тут розбігаються у різні боки.

Ігор зупинився на шламовому острівці, щоб перезарядити фільтр протигаза. Скрежещучи «бабкою», зняв старий картридж; із графітового отвору вихлеснув темний пил — залишки нафталін-смоли та кристалів радону. Новий фільтр став на місце з тихим «клац».

Поки руки механічно крутили муфти, мозок ловив сторонні звуки. Раптом, у віддалі, хтось тихо співав: сумний голос тягнув стару колискову. Слова губилися, але мелодія впізнавалась — пісня, яку Ігор колись нашіптував доньці, коли та боялася грози. Серце перевернулось у грудях. Він обережно відстебнув запобіжник на АК, втягнув повітря: запаху чужої присутності не було, лише сира болотяна прохолода. Голос ішов з боку старої електрички, що виглядала зі скрадливих верболозів.

Підбиває — перевір, — казав інстинкт. Але зрілість сталкера тримала: коли Зона підсовує щось “рідне”, це майже завжди пастка. Ігор зробив вибір: не повертати з маршруту. Та кожен наступний метр дарував нові звуки: сміх дитини, дзвін ложок, а тоді… гудок поїзда, від якого моторошно тремтіло повітря. Тільки на радарі жодної теплової плями.

«Тіні ведуть театр одного глядача. Зруйнуй четверту стіну — загризуть.»

— помітка полковника Ширшина в методичці «Психоекологія Кордону».

Тож Ігор удав, ніби не чув. Але глибоко всередині, там, де коник торкався ребер, піднялася хвиля жалю, змішаного з люттю. Бо минуле озивається найголосніше саме тоді, коли ти майже зцілив його шрами.

Напіврозмита стежка привела Ігоря до хаотичного гнізда очерету, в серці якого стояла напівзгнила халупа. Її двері підпирала кривобока дошка, дверна ручка була обмотана мідним дротом — імпровізований «сигналізатор»: якщо хтось штовхав ручку, дріт шкрябав ржаву скобу і дзвенів, мов зіпсований трембіта.

Ігор помітив димар — надто «живий», як для такого старого куреня. Тонкий синій димок вився, формуючи мініатюрні кільця. Подих вітру розривав їх і, здавалося, розвішував довкола невидимі пастки. В ароматі диму впізнався терпкий абсент: горіло коріння полину.

Торкнувся дверей — деревина відповіла м’якою пружністю, немов спину притиснули до живої істоти. Скрипу не було: рідкість. Зазвичай старе дерево кричить. Ця тиша тривожила навіть більше.