Розділ 2. Примарні стежки Кордону

Напруга, що зависла між Ігорем та Хмурим, здавалося, можна було розрізати ножем. Старий обріз у руках сталкера нервово тремтів, але він не зводив його з Ігоря. В повітрі висіла лише тиша, порушувана важким диханням Хмурого за протигазом.

Ігор стояв нерухомо, чекаючи. Він не відчував страху, лише якусь холодну рішучість. Він не міг просто так відступити, знаючи, що знайшов хоч якусь зачіпку. Образ жінки та дитини немов в'ївся йому в пам'ять, вимагаючи справедливості чи хоча б розгадки їхньої долі.

Хмурий нарешті опустив рушницю, але не до кінця. Його погляд за склом протигаза залишався настороженим і недовірливим.

"Іди," – хрипко промовив він. "Забирайся звідси. І не згадуй, що бачив мене. А про цю історію… забудь. Зона не прощає цікавості."

Ігор кивнув, не сперечаючись. Він розумів, що Хмурий просто боїться. Страх – звичний супутник у цих проклятих місцях.

"Дякую за попередження," – тихо сказав Ігор, розвертаючись до виходу. Він відчував, як Хмурий продовжує спостерігати за ним, поки його постать не зникла за порогом напівзруйнованої казарми.

Вийшовши на свіже повітря, Ігор глибоко вдихнув вогке ранкове повітря. Образ жінки з фотографії знову постала перед його очима. Він дістав пожовклий знімок з внутрішньої кишені свого комбінезона і уважно розглянув обличчя. У її погляді читалася не лише тривога, але й якась прихована надія. Надія на порятунок? На краще майбутнє для своєї дитини?

Ігор знову відчув той ледь вловимий теплий дотик до руки, і цього разу йому здалося, що він почув тихий, майже шепіт: "Шукай…" Це могло бути його підсвідоме бажання продовжувати пошуки.

Це було не просто уява. Його здатність відчувати відлуння ставала сильнішою, особливо поруч з предметами, пов'язаними з минулими подіями. Фотографія та лист були ключем, і тепер йому потрібно було зрозуміти, куди він веде.

Він знову озирнув покинутий блокпост. Хмурий, напевно, знав більше, ніж розповів. Його згадка про "тіні" викликала тривожне відчуття небезпеки. Що це були за істоти? І яке відношення вони мали до зникнення жінки та дитини?

Ігор вирішив не затримуватися більше на цьому місці. Кордон був великою територією, і відлуння могли чекати його будь-де. Він рушив вздовж зарослої травою дороги, що колись вела до блокпосту, уважно оглядаючи околиці.

Ліворуч від дороги розкинулося болото, вкрите ряскою та острівцями сухої трави. Праворуч виднівся покинутий хутір – кілька покошених халуп з прогнилими дахами. У повітрі висіла тиша, лише зрідка її порушувало квакання жаб та завивання вітру в поламаних шибках.

Раптом попереду, на узбіччі дороги, Ігор помітив щось незвичайне. На землі лежав старий, облізлий дитячий черевичок. Він був маленький, на кілька років, і виглядав так, ніби його хтось нещодавно загубив.

Серце Ігоря знову стиснулося. Це міг бути черевичок тієї самої дитини з фотографії. Відчуття відлуння знову посилилося, на цей раз – це був не плач, а тихий дитячий сміх, який раптово обірвався, змінившись на переляканий схлип.

Ігор обережно підняв черевичок. Він був легкий і запилений. Потримавши його в руці, він відчув слабкий емоційний слід – дитячу радість, змішану з тривогою, звичайне для Зони поєднання.

Саме в цей момент з болота вискочила потворна постать – сліпий пес, один із найнебезпечніших мутантів Зони. Його шкіра була вкрита огидними наростами, а замість очей світилися порожні білі западини. Пес люто загарчав, відчувши присутність людини, і кинувся на Ігоря.

Інстинктивно Ігор відкинув черевичок і зірвав з плеча автомат. Коротка черга прошила повітря, і пес з криком впав на землю, судорожно смикаючи лапами.

Ігор перевів подих, оглядаючи вбитого мутанта. Зустріч була несподіваною і небезпечною. Зона не прощала розслабленості.

Піднявши дитячий черевичок, Ігор знову відчув той тихий шепіт, що здавалося його власною інтуїцією: "Йди далі… до річки…"

Річка? Яка річка? На Кордоні була невелика річка, що петляла неподалік від хутора. Невже жінка з дитиною намагалася дістатися туди?

Ігор вирішив змінити свій маршрут. Відчуття підказувало йому, що він на правильному шляху. Він вирушив у напрямку хутора, сподіваючись знайти там нові сліди минулого, нові відлуння трагічної історії, яка розігралася колись у цьому проклятому, але водночас такому загадковому місці.

Той ледь чутний жіночий голос – чи то відлуння, чи просто гра уяви – наполегливо спрямовував його далі.

Ігор рушив до тієї халупи, що виглядала найменш зруйнованою. Обережно відчинивши двері, він ступив у темряву. Запах старості й гнилі вдарив у ніздрі, змушуючи його на мить затамувати подих. У світлі ліхтарика, який він вивів на мінімальну яскравість, проступили обшарпані стіни, перекинуті меблі та тіні, що повзли по підлозі, мов жива маса.

Посеред кімнати стояла стара дитяча колиска. Порожня. Але Ігор майже фізично відчув, як у ній ще тліє чийсь спогад. Він повільно наблизився, провів пальцями по обвітреному дереву й зупинився, коли подушка всередині колиски здригнулася, мов від дотику вітру. Тиша стала густою, ніби затягнутою ватою.

І раптом перед його очима промайнуло марення, породжене атмосферою місця: дівчинка, зовсім маленька, лежить у колисці й тягне руки догори, усміхаючись матері. Та жінка нахиляється, гладить її по голові. Ігорові серце в грудях стислося. Це було не сном, а емоційним відбитком, що зберігся в повітрі цієї халупи.