Розділ 1. Тінь на болоті

Ранкове світло насилу пробивалося крізь низькі хмари, повільно й важко, ніби саме не хотіло торкатися цієї землі. Кордон лежав, вкритий густою, важкою імлою, схожою на туман, що завис над поверхнею чорного, застиглого озера. Повітря тут було таким густим, що Ігорю здалося: варто простягнути руку, і воно піддатливо відгукнеться на дотик, мов волога тканина.

Він глибше закутався у старий, потертий плащ, що давно увібрав у себе запахи чужих доріг, згарищ і втоми. Холод пробирався під одяг, огортав шкіру, пробивався глибше — до кісток, до серця, туди, де все ще жив біль. Він зупинився, втягуючи в себе повітря, настояне на запахах гниючого листя, болота й металевої гіркоти іржі, що колись була технікою, парканами чи дротом.

Земля навколо нього виглядала так, ніби вона все ще бачить сни про катастрофу. Щось невловиме застигло в її тихому диханні, ніби вона сама боялася остаточно прокинутися. Кожен крок вперед давався важко, наче він не йшов землею, а продирався крізь густу тканину забуття й порожнечі. Він відчував, як повітря важчає з кожним рухом, як легені наповнюються не киснем, а сірим, глухим відчаєм, що збирався грудками у горлі.

Десь далеко в Зоні, за межами видимості, пролунав приглушений, глухий вибух — звук, схожий на болісний стогін пораненої істоти. Звук цей прокотився по землі, відбився від покручених дерев, пробіг по іржавих конструкціях покинутого блокпосту. На мить по стінах пройшла тремтлива тінь, ніби спогад про те, що тут колись було життя.

Ігор зупинився, вдивляючись у порожнечу перед собою, туди, де щойно промайнула тінь. Але там нічого вже не було. Лише нерухома трава, лише легке тремтіння старих ґрат на розбитому вікні. Він знав, що тут не могло бути нічого живого в звичайному розумінні. Принаймні, нічого, що було б живим так, як він. І все ж він бачив це. Чи хотів бачити.

Шлях перед ним, що колись, напевне, гордо називався дорогою, тепер лежав зламаний, розірваний, вкритий товстим шаром пилу, попелу й моху. Рештки асфальту виглядали так, ніби сама земля намагалася стерти будь-яку згадку про людей, що колись сюди приходили. Вздовж дороги розкинулися покручені силуети дерев, обплетених химерною, темною лозою аномалій. Навколо чорніли будівлі, покинуті так давно, що вже й самі не пам'ятали, коли востаннє чули людські голоси чи сміх.

Ігор відчував, як підступає нове, неприємне відчуття: ніби він іде не вперед, а по колу. Час у цій частині Зони поводився химерно, немов зупинився, заплутався, перетворився на вузли, які неможливо було розплутати. Тіні тут здавалися неправильними, предмети — не на своїх місцях, а обриси горизонту часом пливли й хиталися, немов поверхня води, в яку кинули камінь. Це були знайомі прояви нестабільності Кордону.

Він підійшов до старого, тріснутого бетонного блоку, що колись був частиною якогось укріплення, і сів на нього. Пальці мимоволі ковзнули по шорсткій поверхні бетону, по уламках скла, що застрягли у тріщинах. Кожна подряпина тут здавалася шрамом пам'яті, кожен уламок скла — застиглим, невимовленим словом.

«Ти все ще тут, Ігоре,» — подумки сказав він собі. — «Але чи є в тобі ще хоч щось від того, ким ти був раніше?»

З глибини Зони донісся слабкий шум — навіть не звук, радше вібрація, яка відчувалась у кістках і в шкірі, немов перед наближенням бурі. Це було знайоме відчуття. Воно говорило: «Зона бачить тебе. Вона знає, що ти тут».

Він глянув на КПК. Той мигнув холодним синім світлом, але екран був порожнім. Жодних координат, жодних попереджень. Але він знав — щось, або хтось уже був поруч. І важливіше за це: Зона вже вирішила, як саме вона йому відповість.

Ігор встав, повільно й обережно. Його погляд затримався на старому блокпості, що височів перед ним мовчазним монолітом. Це було більше, ніж просто споруда. Це був пам'ятник кордону, що більше не захищав і не стримував нічого. Лише іржа, лише порожнеча, лише пам'ять, яка не зникала.

Він рушив уперед, і його кроки луною розійшлися у навколишній тиші. Вона звучала не порожньо — вона звучала очікуванням, немов це місце вже давно чекало саме на нього.

За іржавими дверима блокпосту панував густий, нерухомий морок. Але він не вагався. Бо відчував, що йде не як сторонній, а як той, кого вже давно чекали.

Він зробив крок усередину.

І Зона, немов тільки цього й чекаючи, повільно, мовби ледь чутно зітхаючи, прокинулася.

Темрява всередині зустріла Ігоря задушливим мовчанням. Вона була густою, щільною, немов матеріальною — кожен вдих вимагав зусиль, ніби повітря тут давно перетворилося на застиглу суміш пилу й туги. Промінь його ліхтарика висвітлював клаптики приміщення, які повільно складалися в безрадісну картину руїни, що не мала ні кінця, ні початку.

Стіни були потріскані й облуплені, вкриті розводами вологості та плісняви, а підлога — вкрита уламками меблів, обривками газет і розбитим склом. На мить Ігореві здалося, що приміщення навмисне намагалося стерти будь-яку ознаку людської присутності. Але саме цей безлад і розруха свідчили про зворотнє — колись тут жили, працювали, боялись і, мабуть, мріяли.

Промінь ліхтаря ковзнув далі. У кутку кімнати він побачив постать — жіночу фігуру, напівпрозору, що стояла нерухомо, схиливши голову. Волосся її спадало вниз, приховуючи обличчя, але щось у її позі, в тремтінні плечей, говорило про глибоку тугу та відчай. Ігор завмер, відчуваючи, як повітря навколо стало ще важчим. Він знав, що це відлуння минулого, але відчуття її присутності було таким сильним, що здавалось: варто простягнути руку — і він зможе торкнутись її болю.