Пролог

Сірий ранок Кордону, вологий і холодний, обволікав світ, наче шкіра мертвого звіра, що вкрилася інеєм. Повітря здавалося не просто вологим — воно було густим, терпким, як отруйна настоянка на хімічному попелі, і проникало вогкістю крізь одяг до самого єства. Десь далеко на сході, за межами видимого горизонту, глухо бахнув розряд аномалії — немов хрусткий удар велетенського молота об замерзлу землю. І знову запала тиша, така щільна й всеосяжна, що в ній чулося власне биття серця. Занадто тиха для природного спокою, вона гнітила своєю оманливою безтурботністю, приховуючи небезпеку, що могла виникнути з будь-якої миті.

Ігор стояв на межі зарослого очеретом ставка, де колись, ще до Великого Вибуху, плескалася луската риба, і зони старої риболовної бази. Її потрощені бетонні скелети, зяючі чорними дірами вікон, розбомблені колись у марній спробі влади ізолювати незбагненну Зону, іржавіли під низьким, свинцевим небом. Влада так і не зрозуміла тоді, що Зону не стримати колючим дротом і військовими патрулями. Вона вже була всюди — у повітрі, у воді, у свідомості тих, хто наважувався ступити на її землю, залишаючи за її межами частинку себе.

Він повільно ковтнув слину, і горло здалося пересохлим, мов стара потріскана глина. Кишеньковий персональний комп'ютер у його змерзлій руці миготів мертвим, непривітним синім світлом. Тріщини на його затертому екрані нагадували не лише про численні сутички з мутантами та випадкові падіння, а й про невидимі розриви у самій тканині реальності, крізь які зазирав інший, спотворений вимір. А в його невеликій пам’яті зберігався лише один новий файл. Без назви, без жодної зрозумілої позначки дати, лише загадкові чотирнадцять секунд стиснутого звуку, що змушували його серце битися частіше.

Ігор прослухав його тричі, затримуючи подих, ніби боячись порушити крихку тишу Зони. Першого разу подумав про звичайний фоновий шум, випадкові перешкоди, породжені непередбачуваною аномальною енергією, що пронизувала цей світ. Другого — щось болісно стиснулося в грудях, віддаючи тупим, знайомим болем, який нагадував про незагойну рану в його душі. Третього — він почув. Не вухом, не слухом, а чимось глибшим, на рівні підсвідомості, на межі між сном і яв’ю.

Не звук. Відлуння. Розбитий між радіочастотами фрагмент дитячого плачу. Тихий, ледь вловимий, як подих вітру на зламаній травинці, що тремтить у безсиллі. Але той, хто хоча б раз тримав на руках бездиханне тіло своєї дитини, хто відчув вагу маленького тільця, що раптово стало надто легким, ніколи не сплутає цей звук ні з чим іншим у світі. Цей плач був іншим – не крик жаху чи болю, а тихий, безнадійний поклик із забуття.

Ігор видихнув, і холодна пара вирвалася з його уст, розчиняючись у сирому повітрі. У глибокій лівій кишені його старого, пропаленого в кількох місцях комбінезона, лежала гільза від його власного пістолета. З маленьким акуратним отвором, просвердленим тонким свердлом, через який колись проходила тонка вощена нитка. Тепер це був простий, але безцінний кулон. Повернутий йому випадковим вітром змін, немов невидима рука підкинула його під ноги на знайомій стежці. Той самий кулон, що був із його маленькою дочкою у той останній, спопеляючий день, коли світ Ігоря назавжди змінився, втративши свої барви. Питання вже давно полягало не в тому, як цей кулон знову опинився тут, у цьому проклятому місці, у його кишені, наче примара минулого. А в тому, чому саме тепер, у цей конкретний ранок, коли він знову переступив межу Зони, він відчув його прохолодну вагу крізь загрубілу тканину комбінезона, відчуваючи, як вона стискає йому серце невидимими лещатами.

Він кинув погляд назад, на покинутий шлях, що безпорадно звивався між невисокими, похмурими пагорбами. Старий, поіржавілий шлагбаум із облізлою зеленою фарбою самотньо височів на узбіччі, нагадуючи вартового, що давно покинув свій пост. На його металевій поверхні виднілися численні подряпини, нанесені, мабуть, випадковими сталкерами, що поспішали або залишали Зону. І серед цих хаотичних слідів його увагу привернули чітко викарбувані гострим ножем цифри: 1 / 2 / 3 / 4 / 5 / 6 / 7 / 8 / 9 — і далі обривалося різко, наче хтось обірвав рахунок на півслові. Наче той, хто старанно рахував свої дні або кроки, на дев’ятому разі так і не повернувся з глибин Зони, заблукавши в її аномальних лабіринтах. Або просто втратив лік часові в її незбагненному плині, де дні зливалися в нескінченну низку тривог та очікувань.

Зона не вбиває своїх жертв одразу. Вона завжди надає примарний вибір, оманливу ілюзію контролю. Але кожен, навіть найменший вибір у її межах, вже є неминучим наслідком її незбагненної волі, її жорстокої гри, правила якої відомі лише їй.

Він рушив далі, ступаючи по в’язкій глинистій мішанині під ногами. Волога просочувалася крізь дірки в його старих, стоптаних черевиках, але крок його залишався впевненим, хоча в спині відчувалася ниючий біль від тривалого перебування в Зоні. У лівому наплічнику важко відтягували плече три іржаві болти – прості, але незамінні індикатори невидимих аномалій, що могли миттєво обернути його на жменьку попелу, півзапасного фільтра для старого, потрісканого протигаза, знайденого на брудному сміттєзвалищі, банка з невеликим, але безцінним осколком артефакта "Сльоза", запаяна в товстий шар свинцю, що хоч і частково послаблював дію невидимої радіаційної отрути, та саморобна, давно затерта на згинах карта Зони з обведеним червоним маркером "мертвим сектором" – місцем, куди навіть найвідчайдушніші сталкери боялися ступати. У правому наплічнику лежали залишки черствого вівсяного батону, який він економив на крайній випадок, та старий зошит у клітинку – звичайний дитячий зошит, знайдений у покинутій школі на околиці мертвої Прип’яті. Його обкладинка давно стерлася від часу та дотиків, але всередині він дбайливо зберігав один особливий малюнок.