Глава 21

Алекс  не знаходив собі місця, він зі скрипом погодився на цю сумнівну затію, і не хотів навіть уявляти, що буде, якщо хоч якась частина плану провалиться. Хоч  звик ризикувати усім, і завжди перше клав  на кін своє життя, та зараз  волів би все це прогнати ніби марення чи сон, або сховатися і перечекати десь, лише б не брати участі у цьому божевіллі.

 Багато десятиліть він був самотній, але це не означає, що йому не хотілося поруч мати когось іншого - друга чи кохану, яка б розділила його одинокість. І тільки він посмів дозволити собі про щось таке подумати, як все в один момент зруйнувала реальність. Зараз він може втратити її назавжди, вже не говорячи про цілий світ, який омиється власною кров'ю, якщо вони -  троє невдах, припустяться бодай однієї помилки.

Весь відведений їм час він намагався провести поруч з Катріною. Навряд чи було б доречно клястися у вічному коханні після таких дивних відносин, яких власне і не було. Та він знав, що його серце вже належить цій дивакуватій відьмачці, і якщо їм вже судилося померти і загубити людство, а прекрасну планету Землю заповнити потворами, то нехай Катріна знає правду.  Якщо буде бодай один шанс, то хай вони обоє вирвуть його у долі хоча б заради них самих.

Катріна несміло тулилася до сильного чоловічого тіла. Вперше вона відчувала, що комусь потрібна насправді, і шкодувала лише про те, що в них було так мало часу на щастя. Але і однієї миті їй вистачило, щоб віддати життя і не шкодувати за прожитим.

***

 Останнім, що сказала Анна відправляючись в підземний світ була настанова Катріні:

—  Дивись не рознеси будинок, якщо ми з Марком так і не повернемося! Всі слова закляття були проговорені, і душа Катріни разом з Анною перенеслися в підземний світ. Поки Ліліт ще не збагнула, що відбувається, поки Катріна намагалася зрозуміти в яку дупу потрапила, на Анну за разом впали спогади всього її життя, які в неї забрала брама, коли дівчина потрапила у світ людей.

Вона згадала і Небесне місто, де сиділа по лівий бік від  богині Лели, і була їй названою дитиною. І перший погляд Марка, залицяння, і як гарно він вмів зізнаватися у кохані.  Пристрасть, що спалахнуло між ними. І як всі небеса гули про їх заборонений шлюб, але врешті боги таки дали згоду, і вони наступного дня навіки б побралися і жили щасливо, якби серед глухої ночі її не викрав нефелін, і не віддав на поталу Ліліт.

Згадалося все, що так довго сиділо в нут:  біль,  сльози і миті коли  була готова зневіритися в коханому. Все її нутро пекло від болю, але знала точно, що Марк не зрадив і не зрадить ніколи, бо небесний воїн не зміг би.

Сотні питань мучили, і душили сльози, як справжні сильні руки вбивці, що прагнуть її смерті. Вона скорчилася від болю, що фізично відчувався, а потім різко випрямилася мов струна. Анна згадала для  чого вона тут, і тепер її місія стала ще глибшою, ще більш особистою, а ненависть до Ліліт набуло нової сили. 

Тут було все, як і памятала Анна: потворно - довкола тьма, сморід і волога. Вона зробила кілька кроків по кам'яному затхлому коридору, перш ніж зрозуміла, що більше не відчуває Катріну поруч. 

Дівчина йшла, і точно знала куди має потрапити, бо раніше її водили цими коридорами як собаку на повідку. 

—  Може й добре, що потрапивши на Землю я втратила память, бо від таких спогадів не довго і з розуму зійти - промайнуло в голові дівчини. Вона відчувала фантомний, майже реальний біль від давніх тортур: обпечені долоні від вугілля, і  в її голові лунали  виплюнуті тоді слова Ліліт:

—  Він давно зрадив тобі, забув… А може Марк взагалі не кохав тебе ніколи. 

І якби Анна не намагалася закритися від спогадів нічого не виходило. 

—  О - о, то тобі тут так сподобалося, що ти вирішила в гості повернутися? Хоч попередила б, ми до твого приходу навели би лад і бенкет накрили. Чи тобі ніколи не казали, що у гості ходити без запрошення не ввічливо?

—  Ти добре знаєш чому я тут!

—  Так знаю, але мене це більше не обходить, бо в мене ваш дорогоцінний ключ, і я теж збираюся в гості. І до твого відома я маю великі плани, хоча  теж буду  не непроханим гостем, але впевнена, вони люб'язно приймуть мене. Боюся, що не залишила їм іншого виходу.

—  Де ти його сховала?

—  Я бачу, тебе мало хвилює доля людства. 

Ліліт скривилася в подобі посмішки, і такий вираз обличчя робив потворний шрам на обличчі ще помітнішим.

—   То ти все ще не можеш змиритися з тим, що  не потрібна твоєму Маркові? Скільки ще потрібно охолодити об твою ніжну шкіру заліза, щоб ти зрозуміла нарешті, що зрадивши мене ти зробила велику помилку. Анно, ти обрала не той бік для боротьби! Добро, зло —  таку маячню могли придумати лише люди. Насправді у світі не має добра, є лише тваринні інстинкти і бажання вижити; опинитися на верхівці  харчового ланцюга.

—  Ліліт, я все знаю! Я знаю чому ти тут, знаю про те, що ти всього лише хотіла любові, якої ніколи не відчувала. Але ще не пізно зупинитися. У твоєму випадку не буде довго та щасливо, але принаймні твоя душа знайде спокій.

—  Нема в мене душі, нічого в мене немає. 

Чи не вперше в пустих очах демониці зявилося щось схоже на жаль, чи бодай якийсь прояв емоцій.

—   Не наділив мене ваш великий бог, таким; певно вважав, що це буде зайвим.