Глава 15

На весь цей гвалт з кімнати вибіг Алекс, по обличчі було видно, що шум підняв його з ліжка.

—  Чого з зранечку божого шумите, що тут за збори, і без мене? Але побачивши непритомну Катріну в Марка на руках Алекс припинив дурні жарти, і теж пішов за ним. Її занесли в кімнату та поклали на ліжко, оглянули її, і Марк констатував, що це приступ, і що таке з дівчиною вже не вперше.

Анна постояла ще якийсь час, вона хоч і хвилювалася за Катріну, але не могла допомогти ні фізично, ні морально. Тому врешті просто пішла в кімнату. Якийсь час сиділа на ліжку не знаючи куди себе діти. Але врешті роздягнулася і полізла під холодну воду. Струмені стікали по тілу, але дівчина не звертала уваги на холод і сироти, якими покрилася шкіра. Вона намагалася змити з себе все це божевілля, що відбувається останні два дні. Потім вилізши з води вона до почервоніння натирала шкіру рушником сама до кінця не розуміючи чи щоб зогрітися, чи щоб привести себе до тями.

День тягнувся повільно, а зайнятися було нічим. Хвилювання за Катріну з'їдали її, а ще їй здавалося, що все це через неї, її появу тут. Вона уявляла, як вони собі щасливо жили в цьому гарному будинку, ніхто не завдавав їм клопоту, а тут зявилася вона - Анна —  смілива і відважна, як стверджував Марк, і в усіх все пішло шкереберть включно з нею самою.

Спочатку Анна ховалася в кімнаті, але принесену Марком  книгу закінчила ще минулого разу, і дівчині стало нудно. Подумала, про те, щоб прогулятися, але так і не наважилася вийти на вулицю. Катріна й так на неї з кулаками лізе, а як дізнається, що та вештається по будинку чи саду - чого доброго насмерть заб'є. Анні було дуже не зручно залишатися в такому положені, але іншого виходу поки не було.   Вона згадала про бібліотеку —  єдине місце яке добре знала в будинку, і де могла б сховатися і відволіктися. А ще там була ціла купа книг, які як  виявилося дівчині дуже навіть до вподоби, а в них багато цікавої рідкісної та важливої інформації.

Більшість книг були історією давнього світу, легендами чи міфологією. Дівчина швидко, але уважно перечитувала  їх одна за іншою. Вона з захопленням та місцями навіть  острахом поглинала інформацію про  підземний світ та його володарку Ліліт.  Давно написане кимось тепер здавалося вкрай жорстоким та божевільним. 

Але ця тема  так захопила, що справа дійшла навіть до стародавніх пергаментів і сувоїв. Спочатку було трохи страшно брати до рук такі старі та, певно, артефактні документи, але  на свій ризик  потягла руки й до них. Та все, що вона змогла «накопати» зводилося до одної суті: Ліліт — зло для кожної культури, її боялися у всіх народах. Дехто вважав, що вона зваблює чоловіків, інші — рахували її покровителькою ночі, та богинею, що краде дітей, або може їх вректи. Видався цікавим  ще й той факт, що згідно з Кельтським приданням на Землю Ліліт потрапити не могла, тому інколи  приходила  до хворого в нічних жахіттях чи мареннях,  дехто втрачав розум після зустрічі з нею, а хтось і взагалі не прокидався.

В одній книзі був її опис і навіть зображення. Молода постать в дорогому пишному вбранні, з обличчям яке спотворює рубець на лівій щоці. Але жінка попри ваду все одно здавалася прекрасною, з цим погоджувався й автор книги, а ще він писав про холодний погляд, що здатен умертвити.

Година була вже пізня, але Анні спати зовсім не хотілося. Натомість дівчина щосили напружувалась, бажаючи згадати хоча б якісь деталі про себе, але поки жодного результату не отримала. 

Вона вже вирішила що на цьому все, але згадала, що в книзі, яка все ще лежить в кімнаті не дочитана частина легенди. Вона  поклала всі взяті книги на місце і пішла в кімнату. Розгорнула книгу на недочитаній легенді, і почала з того місця де минулий раз обірвала історію.

Легенда:

 Минали століття, створювалися нові держави, якими правили королі, а Титани змушені були повернутися у свій замок і тужити за минулим.  Їх не радував блиск золота й аромати запашних олій. А тіла колись сильних створінь, почали осипатися, їм було важко рухатися, і багато з них  перетворилися в порох. Лише в Ліліт зовнішність не змінилася, проте в серці з'явилася ненависть до людей, бо ті були потворними, на її думку, немічними, безсилими, безголовими, та все одно Род любив їх більше ніж Титанів. Про них всі забули як про непотріб, навіть  Род більше не чув їхніх молитов. 

Люди  давно стали самостійними, але дехто все ще  пам'ятав про допомогу, яку колись Титани надали людям, і про все, що ті для них зробили.  Тому  раз на рік вони збиралися сім'ями, брали з собою найсмачніші овочі та фрукти,  найвідгодованішу худобу та йшли до гори, влаштовували пишний бенкет та приносили жертву. Але цього року до гостей вийшло лише двоє  — Фулмія — стара, майже осипана жінка, її обличчя було в борознах, і вона майже доживала свій вік і Ліліт. 

Ліліт оглянула людей, що зібралися довкола замку, щоб принести подяку, і невдоволено крикнула:

— Ми вам допомагали,  вчили  як жити в цьому світі, а у відповідь ви принесли нам ці жалюгідні дари, що ж, їжте їх самі! Вона перевернула стіл, що ламався від наїдків, діти перелякано дивилися, хтось почав плакати.

Фулмія міцно стисла зап'ястя Ліліт і відвела якомога далі від людей.

— Сестрице що ти робиш?! Ці люди прийшли, щоб  поклонитися, нам та богам, і пригостити дарами з власних земель — залишити жертву. Це найкраще з того,  що вони мають! Ці овочі та фрукти вирощені їхніми руками, та зрошені їхнім потом. Ми ж отримуємо все по бажанню... На що ж ти нарікаєш?