Глава 13

Вони були вже на виїзді з міста, і Марк продовжував вдавлювати педаль газу все пришвидшуючись. Анна сиділа поруч відсторонена та злякана. Він відчував цей солонуватий присмак страху, навіть коли намагався закритися від її емоцій - занадто близько вони знаходилися. Але на цей на раз джерелом  не була надмірна швидкість. Тепер дівчині, здається,  і справи не було до того, як швидко та куди вони їдуть. Головне, щоб подалі від тих тварюк. 

—  Розкажи мені все, я маю право знати!  - попросила дівчина намагаючись звучати впевнено.

—  Що за потвори увірвалися в номер, як тобі вдалося вбити їх голими руками, та що їм потрібно від тебе?

—  Ти памятаєш як тебе звати? —  несподівано та зовсім не в тему запитав Марк.

Дівчина на мить завагалася, їй хотілося повторити своє питання до співрозмовника, але потім все ж чесно відповіла:

—  Ні, мені так і не вдалося нічого згадати, навіть імені.

—  Шкода…  Чи не вперше навмисно торкнувся дівчини.  Він багато разів бачив як це роблять інші. Вони торкаються руки при розмові, щоб виказати співрозмовнику свою підтримку та показати, що вони поруч і готові за потреби допомогти. Для Марка цей жест був дивним та незвичним, від цього щось в середині почало ворушитися, тому швидко прибрав руку, а дівчина, здавалося, і не помітила цього.

—   Але я б хотів якось звертатися до тебе, бо важко жити без імені, згадати людину, до якої ніяк не зверталися за життя, важко після смерті написати щось на граніті. А ти ж могла померти сьогодні!

Від слів стало моторошно, але дівчина й сама усвідомлювала наскільки близько до неї була смерть цієї ночі. Вона буквально відчула її подих на своїх скронях та навіть запах, і слід сказати, що та смерділа мертвяками. 

—  Якщо ти не проти, я мав би за честь звати тебе  ім'ям  хороброї та безстрашної діви —  Анни. І мушу сказати, що сміливості тобі не позичати. Я відчуваю твій страх, і внутрішню боротьбу. Але це  страх не боягуза, а справжнього воїна, що не має сумнівів, і вступивши в бій не відступить, поки не поляже останній його ворог або він сам.

—  Проти імені я нічого не маю, навіть вдячна тобі за нього, але боюся, що саме цього імені я не гідна. Тим більше я нічого не вдіяла, не допомогла тобі, і загинула б  якби не ти.  В чому полягає моя хоробрість, чи не в тому, що ховалася за дверима поки ти боровся, чи не в тім, що заклякла і стала тягарем коли потрібна була тобі найбільше?

—  Ти поспішаєш з висновками! А враховуючи, що в бій ти б не вступила все одно, то найкращим з варіантів для тебе було перечекати. Інколи найкраща стратегія це втеча. Та всередині тебе воїн, що рветься до бою. По приїзді я попрошу Алекса, щоб попрацював з тобою. Ніхто з смертних не захищається і не б'ється краще за нього.

—  І все ж чи розповіси ти мені з ким ми маємо справу, та що в біса коїлося в готелі? І хто ти?

—  Це довга розмова, а день був непростим; може ти краще поспиш, а вже вдома поговоримо?

—  Чи ти знущаєшся? Я після побаченого довго не зможу спати. Що це за потвори, та з якого пекла вони повилазили?

—  Конкретно ті, що ти бачила найвищі з демонів, та відповідно і найсильніші. Я давно їх не бачив, і був зовсім не готовим до бою з ними. А загалом їх в підземному царстві як собак не різаних. Якщо коротко, то всі вони прихвосні Ліліт.  Для зручності я класифікував їх на нищих, мольфарів, та вищих, або як ще пишуть - нефелінів. —  Пишуть? Де?

—  В книгах, тих що в бібліотеці, чи ти думала, що всі вони там для краси?

Книги це надійне та найстарше джерело знань, яке залишають пращури своїм нащадкам, щоб ті не повторювали їх помилок. Чим менше нові покоління читатимуть, тим більше повторюватимуть помилки минулого. Сучасні технології це звісно добре, але світ надто швидкоплинний, щоб уникнути ризику втратити всю інформацію, що зберігається на просторах інтернету. 

Анна мовчки слухала дивлячись в лобове скло за яким швидко пролітали відрізки дороги та частини нічного пейзажу. Мозок повільно сприймав інформацію,  і утворювалися все нові запитання. Але дівчина так і не наважилася поставити жодне з них. Марк говорив, вона слухала. 

—  Краще буде якщо дати собі час все обдумати і сприйняти інформацію, -

подумала дівчина.

—  Моя історія не проста, навіть для мене самого в ній залишаються загадки. Річ у тім, що я геть не схожий на будь-кого з людей. Від них я відрізняюся віком, силою, спритністю…Я безсмертний і навіть коли хотів померти - не зміг. Мене важко поранити, бо тіло здатне регенеруватися, і все що мені було потрібно - багато чужих емоцій!

  Я бачив, як люди в жорстоких війнах вбивають одне одного, як розросталися міста і розвивалася цивілізація —  я завжди був стороннім глядачем для людей.  А вони, хоча здавна складають легенди та казки про вампірів, але і уявлення не мають, що щось подібне могло ходити з ними одними вулицями. - голос його лунав тихо та спокійно, здається він витягував спогади з глибини памяті, де вони були надійно сховані від світу. 

Анна прокрутила слово “вампір” в голові, і воно мало для неї кровавий і неприємний присмак, що зовсім не сходився з образом чоловіка, який сидів зовсім поруч, і виглядав цілком  безпечно.

—   Раніше я жив серед людей разом з моєю сестрою Єленою. Вона була досконалою істотою, яка не потребувала їжі, а душа її була чиста та праведна. Вона любила людей, прагнула допомогти їм. Я ж відчуваючи свою силу і перевагу перед ними сприймав їх за мурах, до яких мені не було справи. А ще я харчувався ними, точніше їх емоціями, переживаннями, раніше я думав, що маю право це робити. Єлена часто за це дивилася на мене з призирством, але тоді я не міг, чи не хотів її розуміти, проте розділяю її погляди зараз…Шкода, що змінився лише після її смерті. Але саме вона дала мені стимул стати кращим.  Єлена завжди залишатиметься моїм ідеалом добра, чесності та відповідальності. Серед людей немає жодного хоча б на половину достойного її. Через це я почуваюся ще більше самотнім, і порожнім.