***

Густий морок повільно розходився, і вона побачила майже приховані силуети, які ставали дедалі чіткішими. Здалося, що це велетенський натовп, та придивившись крізь туман, виявилося, це щось зовсім інше. Ці потвори не мали геть нічого людського, але в дечому таки мала рацію : —   їх було і справді багато. Їхні  туші страхітливо обідрані та  посірілі від бруду. Шкіра, шо геть не схожа на людську. Чомусь точно знала в кого вона тверда, а в кого рихла.  Більшість з цих створінь, яких я точно знала, були вкриті кров'ю та безліччю старих і новіших  шрамів, ніби їх постійно катували. Майже жодне обличчя не мало чітких рис. Вони виглядали так неначе громіздка голова складається лише з очей та ніздрів через які йшов дим, або капав слиз. Проте вони все ж різнилися: в когось були довгі покручені роги, інші замість ступнів мали ласти й кігті, у декого з горбатої спини росли крила або гострі шипи, хтось незграбно ходив на двох, а були й ті, що плазували. Та не це було найгіршим. Кількість… Все навкруги кишіло ними, через, що стояв жахливий гул, писк і сморід. Люди тут теж були, щоправда, їх виявилося не так багато. Вони пронизливо кричали від звірських катувань та жорстоких побоїв цих огидних створінь. Я відчула як у шлунку все стискається, від побаченого, почало сильно нудити. На щастя я залишалася невидимою для інших, хоча стояла в центрі цієї потворності. Ніяк не могла зрозуміти де знаходжуся, проте це місце видавалося точно знайомим… Покрутила головою, оглядаючись та око не мало за що вчепитися, хоча приміщення виявилося досить великим. Чомусь мала певність у тім, що на вулиці день, проте тут було сиро та понуро, а сонцем і не пахло. «Мабуть печера або підземелля» — подумала я.

Згодом, побачила дівчину, у яскраво — синьому вбрані. Її довге світло-русе волосся було підібране під обруч та підв’язане оксамитовими широкими стрічками у тугу косу, що сягала пояса навіть заплетеною. Її постать неслась через весь цей бенкет потвор та гармидер дуже рішуче, хода впевнена, а на обличчі жодної емоції. Дівчина дивилася перед собою і здається не помічала нічого. Мене це дуже здивувало, адже звідки тут могла взятися така охайна дівчина?

Вона впевнено підійшла до жінки на троні, гидливим поглядом зміряла її, але все-таки  вимучено посміхнулася і вклонилася. Якусь мить вони пильно дивилися одна на одну. Між ними явно була напруга. Врешті дівчина здалася, опустила погляд, а за ним і коліна. І поцілувавши кінці її запорошених спідниць швидко підвелася. 

Ще мить і мені вдалося роздивитися обличчя жінки, що сиділа на високому троні. Вона була б вродливою, якби не потворний шрам, що тягнувся від лівого вуха та ховався десь аж за коміром на шиї, а ще цей неприємний, навіть звірячий вищир, замість посмішки. Вона байдуже спостерігала за цим дійством. Пані або королева, не можу точно сказати отримувала велике задоволення від побаченого; я не мала в цьому сумнівів, адже її очі, вони просто світилися щастям. Дівчина спокійно підійшла до жінки та нахилилася, губами до самого вуха, коротко про щось повідомила. А потім королева встала і дівча аж відскочило від несподіванки, та в її очах як і раніше не було страху, але обличчя… «Це ж я» — пронеслося в голові.… Ці карі очі,  маленький округлий носик з ледь помітною горбинкою по середині, такі ж пухкі, широкі та чутливі губи. Це точно була я… З мого нутра щось вирвалося, на мене важким тягарем впали спогади та біль від них, а по холодних щоках скочувалися гарячі сльози.  Закричала так, що аж звело щелепу.

—  Я не хочу це пам’ятати! Не хочу жити! Не хочу відчувати цей біль…

Хочу все забути!