***

З самого початку коли ми лише з'явилися, нам вже довелося захищатися та відбивати постійні напади.  Я тоді ще погано розумів природу створінь, що лізли до нас дуже завзято і неважливо в якому кінці світу ми знаходилися, вони всеодно знаходили до нас шлях. Спершу це траплялося досить рідко, та з часом непрохані гості почастішали, аж поки не навчився робити кроки на випередження. 

 В мене пішли століття на те, щоб розібратися з чим саме маю справу і зрозуміти звідки беруться ці люди і нелюди з магічними здібностями. Вони не могли мене вбити, але була ще Єлена, яку я панічно захищав. Вона була моєю єдиною слабкістю.

Я зробив єдине, що умів найкраще: обклався найдавнішими книгами й фоліантами — почав вивчати та досліджувати. В мене пішла купа часу, перш ніж я зрозумів, що це темні чаклуни та мольфари, які вибрали не той бік для гри. Але тоді все одно ще не розумів, для чого ці ігри і хто їх влаштовує.

— Марк, є розмова!

Я майже відчинив двері на вулицю, коли відчув на своїй руці теплий дотик. Підняв голову, переді мною стояла Катріна. Через роздуми про це дівча, навіть, не помітив її.

— Ти знайшла час, бачиш, на прогулянку зібрався… Тобі доведеться відкласти розмову — втомлено відповів їй.

Рука знову механічно потягнулася до дверної ручки. Та через мить посередині дверей з’явилася велетенська тріщина.

Я роздратовано глянув на відьму.

— Слухай, Кітті, твоє проживання в цьому будинку надто дорого обходиться — крізь зуби прошипів їй,— не роби так! Знаєш, як мені це не подобається і яке цінне умеблювання в будинку?! З мене вистачило твоїх несамовитих істерик коли ти вчилася володіти силою думки, тоді перетрощила три шафи, і той дуже милий комод, що виготовив сам Пауло в Італії ще в п’ятнадцятому столітті. Хоч двері не трощи, бо навіть відомі реставратори відмовляються братися за відновлення потрощених тобою речей і не допомагають запропоновані мною гроші, ні цінність самих речей… Ти просто якийсь Халк у спідниці…

— Ні, ми поговоримо зараз! —  Наполягала далі, без тіні докору на обличчі. — Хвилину заждеш, — впевнено і ніби не помічаючи моїх слів, заявила мені, чим ще дужче роздратувала. — Відбувається щось дивне, все навкруги ніби накривається мороком.

— Не ображайся, але тобі кожного разу перед повнею щось мариться та бачиться, вже давно припинив звертати увагу на ці твої викиди сили. А зараз дай пройти! —  знову зробив крок, бо ця пуста розмова не мала сенсу. Катріну я знав давно, як і її складний характер. Та припинатися зараз й справді було не найкращою ідеєю.

— Стули пельку і послухай! —  зупинила мене, відрізавши мені шлях своїм тілом. —  Зараз не до жартів! Знаєш коли останній раз я відчувала такий викид темної сили?…

На мить повисла мертва тиша, Кетрін була дуже серйозною, в голосі чувся метал. Не бачив її такою останні кілька десятиліть, і вже звик до більш спокійної і врівноваженої дівчини в моєму будинку. А зараз вона була, справді, готова заткнути мене ляпасом, якби спробував ще раз порушити тишу. І я знав, коли.., ще до того як вона продовжила.

— Коли був останній серйозний бій, я мала такі самі відчуття, і це може означати лише те…

— Ти відчуваєш це, впевнена? Ти ж тоді була ще шмаркачкою малою, що бігала під стіл.

— Ти сам знаєш відповідь! І це щось дуже сильне, я раніше не відчувала нічого подібного. Мені страшно! —  зрештою зізналася не ховаючи погляд.

Міг би сказати, що у світлі останніх подій мені також страшно, але я не мав емоцій. Мить мовчки обдумував, спершу хотів щось додати, та  таки вирішив це трохи відкласти.

— Я все зрозумів, та зараз мушу йти. —  Думаю мій голодний погляд в цю мить сказав їй куди більше ніж слова. —   Скоро повернусь і ми це обговоримо. Тоді й будемо думати, що робити, як і завжди. — Вона лише відступила на крок, щоб дати мені пройти. Нарешті я попрямував на вихід, в очах аж двоїлося від спраги.

— Марк, —  майже пошепки покликала мене, але я не озирався, лише сповільнив крок. —  Ти ж знаєш, що я завжди на твому боці… Не закривайся в собі. —  Я був вдячний їй за слова, та вона навряд чи коли-небудь зрозуміє мене.