Глава 1

Ліліт

 Як це принизливо, коли  ковтаєш наживку від власної здобичі!  —  Думала Ліліт. Вона вже котру годину скажено металася, ніяк не знаходячи собі місця у власній тронній залі.  

Шкода, що так пізно зрозуміла, що та, котру утримувала як  полонянку, обставила і обіграла її. Це кляте дівча виявилося підступнішим ніж  могла собі уявити.

Ліліт не могла повірити, що її обійшла проста смертна дівчина. 

   Довго ж вона корчила з себе милосердну матір світу, і все, ж врешті  провела мене і тим самим забрала останній шанс на відплату.  Треба було придушити її коли була можливість, але я не дооцінила її потенціал. І ця помилка так дорого мені коштувала, вартувала свободи і відтягнула  так конче необхідний мені план відплати.

 Кляті боги і весь верховний світ. Краще б Род знищив мене коли  був ще живий! 

 Вона вже котру годину не знаходила собі місця, і ніяк не могла збагнути, що ж їй робити далі? А злість на себе та ненависть до усього живого на Землі  все кипіли в середині, мов смола в казанку для катувань. 

 Ось я і втратила надію, свій останній шанс вибратися з цього богом… Всіма богами, забутого місця. Хоч мене давно і по праву вважають богинею підземного світу, я люто ненавиджу це потворне місце, тупих створінь, що так давно  оточують мене, власне як і людей… Але людей я не терплю все ж більше. А за що їх любити?

  Так і не змогла, і ніколи не зможу пробачити Роду, що надав перевагу людям — цим ницим безпомічним тарганам, які без нас не мали б нічого, і давно вимерли б, як ті кляті мамонти. А тим паче  не пробачу, що запхав мене в цю смердючу помийну яму, клоаку з мерзенними, гидкими, безмозглими і непотрібними тварюками. 

Ліліт поки не знала як буде діяти далі, але вірила, що внутрішня лють допоможе їй.

 Я все одно знайду шпарину, і виберуся з цього клятого підземелля,  як міцно б воно не утримувало мене. Кожен отримає по заслузі, а люди нарешті дізнаються кому мають завдячувати усім, падати до ніг і дякувати — хто насправді вартий жити як бог, а кого давно слід забути.

***

Марк

О другій годині ночі, я все ще сидів за столом, зробленим понад сто років тому з старого масивного дуба, що ріс у  тутешніх гірських лісах. За звичкою я розкинувся на м'якому, оббитому шкірою і оздобленому чистим золотом кріслі. 

Колись за смішні гроші я купив цей будинок, в якому справді почував себе затишно. Разом з будинком мені дісталося багато старого мотлоху та кілька справді цінних антикваріатних речей, до яких я останнім часом  мав особливу слабкість. Вони ніби нагадували мені, що цей світ з усім що в ньому є, моя особиста, хай і майстерно довершена пастка, з якої мені ніколи не вибратися. Я заручник часу, що разом з тим, хай і проти своєї волі мусить його берегти, від світу, від потвор і здається навіть від самого себе. 

 В голові роїлися уривки давніх спогадів. Яскраві й розмиті образи перепліталися в химерне, але правдиве минуле. Я все думав про своє існування і про життя інших людей. Останнім часом ці думки ставали все більш нав'язливими і ніяк не відпускали. В такому стані просидів вже багато годин і втома поволі наповнювала і душу.

 Але весь цей час, десь на підсвідомості,  сиділа інша, найчіткіша серед усіх і майже набридлива думка про те, що ніколи не кохав і взагалі слово «любов» в мене викликає мало не огиду.  І хоч як багато знаю, про людські емоції — і про любов і про горе, та власне серце  ніколи не відчувало нічого з цього спектру. Завжди вважав, що ці, так звані «глибокі почуття» для людей, щоби виправдовувати ними найнижчі та безглузді вчинки. А сам за багато тисячоліть так жодного разу і не відчув її хоча б найменшого подиху на собі. Та якщо чесно, завжди боявся навіть  собі зізнатися, що насправді, невимовно страждаю від того, що всередині пусто. Від цього почував себе так, ніби з народження бракує якогось життєвоважливого органу.  

Можливо, саме тому й не розумів, бо був геть не таким. Парадоксально, звісно, зневажати це все, але, з іншого боку мати необхідність бодай щось відчути. Та світ взагалі парадоксальна річ. Тому інколи,  все ж дозволяв, як виняток чи потурання собі,  поспостерігати за закоханими парами та пристрастями які розгорталися між тими, але при цьому завжди залишаючись у тіні, щоб ніхто зайвий раз не звернув уваги.

Людина від народження до самої смерті. Від першого кроку аж до часу поки очі її не стуляться у вічному сні, поспішає — сама не знає куди… Навіщо? Для чого? Якщо запитаєте — не відповість. Але квапиться, адже так робить майже кожен.

Я завжди мав відповіді майже на всі запитання, навіть на те, про що  люди ніколи не запитають і про які навіть не подумають… Але попри все останнім часом було особливо самотньо, і навіть якось незатишно у власній шкурі. Я чітко відчував якісь внутрішні коливання. Щось змінювалося, але це було настільки незвичне відчуття, що зручніше було ігнорувати його.  Та і це «щось» завжди супроводжувалося дивними видіннями про незнайому дівчину, про небезпеку для неї, але хто вона і якої допомоги потребує поки не знав. Тому продовжував сидіти зачинившись у власному кабінеті, занурившись у глибокі роздуми виснажуючи тіло, катуючи при цьому свою душу.

Існування. Життя… Як це бути просто людиною, відчувати щастя, мати друзів, бути вільним, просто ввечері пити пиво, чи співати в караоке; — бути собою? Ніколи не мав такого хабаря від долі, бо не народжувався. Просто  майже завжди був — відколи існує світ. Про смерть лише чув і бачив, як вона забирає інших: чужих, друзів, інколи найрідніших, але мене самого вона  все не вшановувала такою честю.