Тест на Мужність або Як справитися з Хрущем

Буває таке, що теща любить зятя, а от тесть — ні.

Є в мене тесть. Хороший чоловік, полковник у відставці. І ім’я таке в нього — Василь Петрович Хрущ. Та проблема в нас одна: не подобаюся я йому. Із самої нашої першої зустрічі. А все тому, що не служив.

Значить, що? НЕ МУЖИК.

І як я не намагався — не виходить йому догодити. Усе не так. Дружина дуже переживає з цього приводу, але ми хоча б змирилися з тим, що теща любить мене як рідного сина.

І ось приїхали вони до нас у гості на травневі свята. Погода чудова, вирішили в парку погуляти, а потім у кафе посидіти. Іра зі своєю мамою під ручки крокують попереду, а ми з Василем Петровичем плетемося позаду. Але розмови в нас ніяк не зав’язувалися — стандартна дистанція двох людей, які із задоволенням помінялися б компаньйонами.

Підійшли до атракціонів, а там новенький з’явився. Знаєте, такий, коли двох людей у спеціальній капсулі вертикально катапультують угору?

Ну і Іра загорілася бажанням туди залізти.

— Іра, та там, напевно, страшно й небезпечно! — намагалася вмовити її мама.

Але переспорити мою дружину — це те саме, що самотужки штовхати товарний потяг. Тоді вона кинула швидкий погляд на мене і на свого батька, після чого підкинула «геніальну» ідею: нехай ми з тестем спробуємо й покажемо клас, проявивши справжню сміливість. А вони з мамою поки постоять осторонь і подивляться.

При цьому Іра так хитро мені підморгнула.

Я її підступного задуму відразу не оцінив. Зате в очах Василя Петровича миттєво загорівся бойовий азарт. Полковник глянув на мене з таким виразом обличчя, ніби я знову прийшов на призовну комісію в рожевих шкарпетках.

— Ну що, зятю, покажеш, чи є в тобі хоч крапля чоловічого, чи й далі тільки на дивані лежиш?

І мене це зачепило. Плюс самолюбство затріпотіло, тим більше я ж бо вже встиг колись політати на цій штуці й знав, на що йду.

Коротше, погодився.

Стою, займаю чергу. Кидаю погляди в бік дружини та її батьків. І тут із натовпу виринає мій давній приятель — виявляється, він тут працює головним механіком.

Я колись у розмові згадував йому про свого улюбленого тестя-полковника, тому слово за слово — і друг посміхається:

— Слухай, є ідея! Прикольнемося з дядька. Головне — вір мені й нічого не бійся.

Поплескав мене по плечу й зник у технічних будівлях.

Сидимо ми вже в капсулі, пристебнуті намертво ременями. Починається зворотний відлік...

І раптом нам під ноги падає важка металева гайка з глухим стуком!

І одразу ж з-за огорожі вистрибує мій друг у забрудненій спецовці, розмахуючи величезним гайковим ключем і дико верещачи:

— Ей! Зупиніть їх! Там фіксатор полетів! Вони зараз вилетять нахрін!..

І ми з Василем Петровичем встигли тільки переглянутися.

Далі ми вже нічого не чули, бо атракціон різко, з дикою швидкістю, рвонув у небо.

Знаєте, що я вам скажу? Якщо ви ніколи не чули, як суворий полковник у відставці, що роками тримав у страху цілий полк, верещить тоненьким голосом переляканої маленької дівчинки, і не бачили його блідого обличчя після приземлення — ви багато чого в житті втратили.

Особисто я можу переглядати це видовище хоч щодня.

У мене, до речі, відео залишилося.

Але тестю я про нього поки що нічого не кажу.

Жити чомусь ще хочеться.

Вірте завжди своїм друзям, хоч би як страшно було!