Побачення на розгін: Як я впав до ніг своєї майбутньої дружини

Минуло вже майже вісім років, а я досі регочу, коли згадую наше знайомство.

Тоді я був повністю занурений у роботу й про романтику навіть не думав. А от мої друзі потроху одружувалися. Їхнє сумління ніяк не могло змиритися з тим, що я досі холостяк і над моєю душею не стоїть дружина. Тож у них дозрів підступний... хоча ні, геніальний план — знайти мені мою єдину.

Як виявилося, у дружини одного з них була подруга, яка так само категорично не хотіла виходити заміж за першого-ліпшого. Тут наші свахи зійшлися ідеально: ідея влаштувати нам доленосну зустріч прийшла їм в голови одночасно.

Про сам задум нам, звісно ж, ніхто нічого не сказав. Просто запросили на день народження, де й мала відбутися та сама доленосна зустріч.

Моя майбутня дружина Іра тоді підробляла медсестрою. Після дванадцятигодинної зміни вона мала приїхати вже ближче до десятої вечора.

І ось телефонує подрузі:

— Я вже під'їжджаю. Вийдіть хтось мене зустріне.

Автобусна зупинка була буквально за рогом будинку.

Друг погодився, але дорогою згадав, що треба винести сміття.

— Постій тут хвилину. Якщо побачиш дівчину — махни.

І пішов.

Стою.

Чекаю.

Минуло хвилини дві.

Мороз тим часом вирішив, що куртка — це формальність, і спокійно добрався до спини. Довелося трохи пританцьовувати, щоб хоч якось зігрітися.

І тут з-за рогу виходить дівчина.

Зупинилася.

Подивилася на мене.

Я ще подумав: мабуть, це вона.

І в наступну секунду вона... бере розгін.

Справжній.

Наче легкоатлет перед фіналом Олімпіади.

Я навіть зрозуміти нічого не встиг.

БАХ!

Вона врізається в мене з усієї сили.

Нога ковзає по льоду.

Я красиво лечу в замет.

А дівчина, навіть не озирнувшись, стрілою зникає в під'їзді.

Через дві хвилини прилітає мій друг.

— Ми проґавили Іру! — кричить. — На неї напав маніяк! Вона вже в квартирі! Її заспокоюють!

Я дивлюся на нього, потім у бік під'їзду й кажу:

— Який маніяк? Тут пацієнтка з психлікарні втекла! Викликайте санітарів, поки вона ще когось не знесла!

Піднімаємося нагору, дорогою сперечаючись, хто з нас більше несе дурниці.

Уже потім Іра розповіла мені, що відбувалося того вечора в неї в голові.

Почалося все ще на роботі.

Зранку колеги обговорювали пацієнта, який утік із психлікарні. Потім дорогою додому ще й налякали різними історіями про нічні напади. Тому, коли вона підійшла до будинку й побачила біля під'їзду чоловіка, який підозріло когось чекав, мозок миттєво склав два плюс два.

А коли той чоловік почав ще й дивно пританцьовувати...

— Все, — сказала вона мені. — Я була впевнена, що це маніяк.

Нормальна людина в такій ситуації, мабуть, втекла б.

Але це ж моя дружина.

Вона вирішила діяти на випередження.

Взяла розгін. І з усієї сили врізалася в потенційного маніяка.

Після чого, не перевіряючи результат своєї спецоперації, кулею залетіла до квартири.

Там вона, захлинаючись, почала розповідати про нападника.

Гості нічого не зрозуміли. Хто на кого напав?  Маніяк?  Псих?  Чи, може, взагалі грабіжник?

Подруга одразу набрала свого чоловіка й висловила все, що думає про людей, яким не можна довірити навіть зустріти гостю.

Через кілька хвилин у квартиру зайшли ми.

Я, кульгаючи після падіння, голосно проклинав якусь божевільну фурію, яка, без сумніву, щойно втекла з психлікарні.

І тут піднімаю очі...

...і бачу її.

Її поява буквально збила мене з ніг.

Іра теж підняла на мене очі. Почервоніла. Зрозуміла, що вона щойно відправила саме мене в замет.

Почала вибачатися.

А потім, як справжня медсестра, надала мені першу медичну допомогу.

Щоправда, решту вечора соромилася навіть дивитися в мій бік.

Друзі й досі згадують наше знайомство.

За рівнем оригінальності його досі ніхто не перевершив.

А Іра лише сміється й каже, що просто звикла, аби чоловіки падали до її ніг.

На перше справжнє побачення ми пішли лише через два місяці.

От така була історія.