99.17 — Та, якої немає

Тиша після голосу не розсіялась. Вона зависла в повітрі — густа, липка, як залишок газу, що вже зник… але все ще відчувався десь під шкірою. Екрани світились. Дані змінювались. Але щось було не так.
Першим це помітив Ерік. Він стояв, схрестивши руки, і дивився не на свій екран. І навіть не на чужі. Він дивився… на систему. Очі бігали швидко, чіпляючись за деталі. Щось не сходилось. Він зробив крок ближче до центрального списку.
— Стоп, — тихо сказав він.
Ніхто не відповів одразу. Але всі трохи напружились.
Тео повернув голову:
— Що?

Ерік не відводив погляду від екрана.
— Тут… не всі.
Пауза.
Тесса нахмурилась:
— В сенсі?
Він повільно провів пальцем у повітрі, ніби переглядаючи список ще раз.
— Імена.
Раз. Другий. Третій. Він вдихнув.
— Їх шість.
Тиша впала різко.
Наче хтось вимкнув звук.
— …що? — тихо сказала Тесса.
Тео вже підійшов ближче.
— Дай подивлюсь.
Він швидко пробігся поглядом. І завмер.
— Та ну ні…
Векс стояла трохи осторонь.
І поки вони дивились на екран… вона дивилась на них.
— Що там? — коротко кинула вона.
Ніхто не відповів одразу. І це вже було відповіддю. Тео повільно підняв на неї очі.
— Векс…
Пауза.
— Тебе тут немає.
Тиша стала… іншою.Глибшою. Вона не здригнулась. Не відступила. Просто нахилила голову.
— Погано дивишся.
Вона зробила крок вперед. Підійшла до екрана. Подивилась сама. Раз. Другий. Третій. Її погляд не змінився. Але щось у ньому… стало холоднішим.
— Це жарт, — тихо сказала вона.
Маркус повільно підійшов ближче. Дивився довше за всіх.
— Ні, — спокійно сказав він. — Це не жарт.
Пауза.
— Це відсутність.
Тесса нервово засміялась:
— Ну клас. Просто… пропустили?
Ерік похитав головою.
— Ні. Тут немає “пропустили”.
Він кивнув на екран.
— Тут все фіксується.
— Тоді де вона?! — різко кинула Тесса.
Тиша. І в цю ж мить — клац. Один із екранів мигнув. Білий шум. Перешкоди. Наче система… запнулась. Усі різко перевели погляди. На чорному фоні з’явився текст. Повільно. Наче його писали в реальному часі.
“Суб’єкт: …”
Пауза. Символи мигнули. Зникли. З’явились знову.
“…НЕ ВИЗНАЧЕНО”
Тиша. Навіть звук системи ніби приглушився.
Тео тихо:
— О.
Ще один рядок.

“Помилка ідентифікації”
І ще.
“Неможливо побудувати модель”
Тесса прошепотіла:
— Це… як взагалі?
Ерік повільно:
— Ніяк.
Пауза.
— Такого не має бути.
Векс не відводила погляду від екрана. Жодного руху. Жодної реакції. Лише очі. І в них щось… змінилось.
— То я хто? — тихо сказала вона.
Ніхто не відповів. Система — теж. І це було найгірше.
Тео зробив крок ближче.
— Ти… — він зупинився. — Ти з нами.
Вона повільно повернула голову до нього.
— Це не відповідь.
— Зате правильна, — тихо сказав він.
Пауза. Вона дивилась на нього довше, ніж треба. Потім ледь хмикнула:
— Ну хоча б ти не завис.
— Я просто простіший механізм, — відповів він. — У мене одна функція: не дати тобі померти.
— Дуже оптимістично, — сухо.
Але кутик її губ ледь смикнувся. На секунду. І цього було достатньо.
Лея тихо:
— Якщо система не може її визначити…

Вирій продовжив:
— Значить, вона поза її правилами.
Маркус повільно кивнув.
— Або…
Пауза.
— Вона — те, чого вони не врахували.
Тесса тихо:
— Тобто… баг?
Тео одразу:
— О, я казав.
Векс навіть не глянула на нього:
— Ще раз назвеш мене багом — і я виправлю тебе.
— О, загроза. Значить, все нормально, — він кивнув.
Екран знову мигнув. Сильніше. Різкіше. І вперше голос… запнувся.
— “Суб’єкт… не… відповідає… параметрам…”
Перешкоди.
— “Корекція… неможлива…”
Маркус тихо, майже собі:
— Їм це не подобається.
Ерік:
— Нам — подобається.
Тиша стала іншою. Не безпорадною. А… напруженою. Наче щось змінилось у розкладі сил. Векс відступила на півкроку від екрана. І вперше за весь час… усміхнулась. Ледь. Холодно.
— Значить, — тихо сказала вона, — я не в їхній грі.
Пауза. Вона глянула на інших.
— Це добре.

Тео нахилив голову:
— Чому?
Вона зробила ще крок назад. І тепер уже дивилась не на екран. А на зал. На систему.
— Бо якщо я не їхня змінна…
Пауза. І в її голосі вперше прозвучало щось небезпечне. Живе.
— То я можу її зламати.
Тиша. І цього разу… ніхто не заперечив.