97.7 — Аромат учора

Бульбашки борщу піднімалися вгору, розбиваючись на дрібні кільця, що блищали у сонячному світлі. Пара від каструлі змішувалася з запахами спецій, трав, трохи сміху і щастя, і повітря у дворі наповнилося ароматом, який, здавалося, пам’ятав усе: минулі жарти, сварки, сльози і обійми.

— Пахне… як вчора, — тихо прошепотіла Векс, вдихаючи аромат. Її очі блищали від незвичайного відчуття: наче час розкривався хвилями, і вона бачила миті, які вже давно відбулися, але залишилися живими у повітрі.

Тео сховався за її плечем і тихо сказав:
— Або якби вчора ще тривало… прямо тут.
Векс посміхнулася й легенько притиснула його руку, відчуваючи тепло, яке розтікалося тілом, як м’яка хвиля.
Альфа, що сидів біля плити, раптом заворушився, насторожив вуха і видав щасливий гавкіт, який розлетівся по всьому двору. Він згадував — кожного з них, кожен момент — і не міг стримати радості.

— Хвиля, — сміялася Арі, плескаючи в долоні, — гав-гав!

— Так, малеча, — засміялася Кая, — це його спосіб сказати «Привіт!» всім!

Маленька Арі, хоча їй ще не було двох років, намагалася висловити свої відчуття словами, які були зрозумілі лише їй і тим, хто уважно слухав:
— Бум! — радісно вигукнула вона, стрибаючи на стільчику. — Смак!

— «Смак»? — перепитала Кая, підсовуючи Арі наступну маленьку ложку порошку часу. — Ага… ти хочеш сказати, що це добре пахне?

— Угу! — підтвердила Арі, показуючи на каструлю. — Ммм… смак!

Борщ почав виділяти ще більш насичений аромат, і він буквально загортав усіх у хвилю спогадів. Векс і Тео відчули, як їхні обійми зміцнюються; вони стали свідками власного минулого, яке поверталося хвилями: перший поцілунок, перші образи, перші радощі — усе водночас.

— Ой… — Лум мимохідь витер очі, бо раптом згадав про сварку з другом, яка колись здавалася кінцем світу. — Але це… весело!

— Весело? — здивовано перепитала Кая, дивлячись на нього.

 — Ти плачеш!

— Ага, — з посмішкою відповів Лум, — але не від страху. Від… від спогадів.

Тесса, притискаючись до Еріка, відчула, як її серце б’ється в такт магії, що огортала кухню і двір.
— Це дивно, — прошепотіла вона, — все одно… не страшно.

— Бо ми разом, — тихо відповів Ерік, стискаючи її руку. Його очі світилися спокоєм і ніжністю.

Арі, сидячи на високому стільчику, раптом захоплено закричала і плескала у долоні:
— Бум! Бум! — голосно сміялася вона, показуючи на борщ. — Ммм!

— Що «бум-бум»? — перепитала Кая, присівши поруч і намагаючись розшифрувати малу мову сестрички.

— Смак! — відповіла Арі, і всім здалося, що вона точно розуміє магію борщу більше, ніж хто-небудь інший.

Аромат розійшовся по всьому двору. Кожен вдихав його і відчував хвилі власних спогадів. Спогади приходили без попередження: сміх і жарти, сварки і страхи, перші обійми і перші поцілунки. Вони плавно накривали всіх, хто стояв поруч, і від цього серце билося швидше, але не від страху, а від того, що все ще можна змінити, все ще можна обіймати, любити, зберігати моменти.

Діти тихо почали плакати, але не від страху чи болю. Їхні сльози були м’якими, від радості і здивування, від усвідомлення, що борщ пам’ятає все, а вони разом із ним.

Альфа, захоплено струшуючи хвіст, кілька разів гавкнув так, ніби прокричав усім: «Я пам’ятаю! Я пам’ятаю всіх!» Його радий гавкіт ледь не змив кордони між минулим і сьогоденням, і повітря в дворі стало густішим, насиченим хвилями спогадів.

— Петля рветься… — прошепотіла Векс, ледве чутно, і її голос тремтів від захоплення й тривоги. — Ми можемо доторкнутися до всього одночасно.

Тео притягнув її до себе, поцілував на лоб і прошепотів:
— І нам більше не страшно.

В цей момент кухня, двір, діти, Альфа і всі дорослі опинилися у чарівному хаосі спогадів, які змішувалися, кипіли і, немов хвилі, накривали кожного, не залишаючи порожнечі. Борщ пам’ятав усе — а вони разом із ним.

І тоді, під цю хвилю аромату і спогадів, всі відчули, що наступний крок — повернення до сьогодення — вже не буде страшним. Все, що колись було, залишилося у борщі, а тепер настав час дихати, відчувати і жити.