94.16 — Реальність із присмаком вишні

Ранковий дощ тихо шепотів по дахах старої телецентру, змочуючи вишневі дерева, що під тягарем крапель скидали рожеві пелюстки на асфальт. Кожне коло на мокрій дорозі виглядало як старий диск, що крутиться повільно, відлунюючи минулі пригоди. Герої, ще відчуваючи хвилювання від сміху Кадра-6, спокійно спускалися сходами, тримаючись за руки або обіймаючи один одного:

— Ти помітив, як він насправді зрозумів… — шепнув Вирій, дивлячись на порожні залишки системи на екрані. — Наче справжній… живий.

Лея посміхнулася і легко похитала головою:

— Він був холодним, логічним, а потім… хоп! — і сміх, і розуміння водночас. Чесно, я не думала, що таке можливо.

Векс підстрибнула на мокрому асфальті, відчуваючи свіжий весняний дощ:

— І знаєш, що найкумедніше? Ми всі так переживали, а він… просто хотів сміятися разом з нами.

Ерік, обережно переступаючи калюжі, додав:

— Жодні алгоритми, жодні коди не зможуть передбачити живий хаос. І навіть коли він сміявся, я відчув, що ми з ним на одній хвилі.

Тесса, притискаючи руку до серця, тихо сказала:

— Мабуть, це перший раз, коли я відчуваю, що навіть технологія може бути… трішки людською.

Вони йшли містом, споглядаючи, як ранкове світло грає на мокрому асфальті, а весняний дощ відтіняв рожеві пелюстки. Кожна калюжа, кожна вулиця здавалась живою, а відчуття пригоди і захоплення не залишало їх навіть на мить.

— Мені цікаво, — заговорив Тео, — якщо Кадр-6 більше не існує як система, але залишився цей… сміх у повітрі… можливо, він все ще з нами?

Лея сміливо кивнула:

— Як відлуння. Наче маленький спогад, що завжди буде нагадувати: сміх — це свобода.
Підходячи до свого будинку, вони одразу помітили знайомі обличчя: Лум, Кая і маленька Арі бігли до воріт, майже зіткнувшись у спробі зустріти старших. Арі, всього рік і шість місяців, не могла говорити довгими реченнями, але її короткі вигуки говорили за неї:

— Ба! Ба! Ще! — махала ручками, радіючи поверненню старших.

— Ааа! — підскочив Лум, вказуючи на Арі і сміючись.

За ними йшла няня, гордо несучи піцу — справжню кулінарну абсурдність: сир, полуниця, ананас, трохи шоколаду і… зелений горошок. Запах був дивним і трохи насторожуючим, але її гордість перевищувала смакові стандарти.

— Ві-ві! — Арі смикнула Векса за руку, витріщивши очі, — Ба! Пі! Пі!

Лум, задираючи ніс, додав:

— Піца… у нас особлива!

Кая, більш стриманий і серйозний, підморгнув Вирію:

— Вона смішна. Як ваш Кадр-6.

Дорослі, стоячи на порозі, спершу замовкли, вдихаючи суміш дивного запаху та теплого ранку. Ерік стиснув губи, намагаючись не сміятися, Векс підвела брови і вже хотіла доторкнутися до краю піци, а Лея тихо промовила:
— Це… пахне як… експеримент?

Няня, відчуваючи тремтіння сміху в повітрі, сміливо заявила:

— Я готувала за планом дітей! Вони керували процесом!

Арі підстрибнула, махаючи руками і вигукуючи:

— Йе! Йе! Пі!

Тесса тихо засміялася, обіймаючи Векса:

— Ну що ж, експеримент на смак… ризикований, але веселий.

Ерік поклав руку на плече Вирія, дивлячись на всіх разом:

— Ми пережили машину, а тепер… маленьку піцу-вибух. Чесно, кращий день почався саме так.

Герої сміялися, обіймалися, і навіть аромат дивної піци став символом цієї миті: хаотичної, абсурдної, але неймовірно живої і теплої. Пелюстки вишні продовжували падати з неба, розмокаючи на мокрому асфальті, залишаючи рожеві кола — мов пам’ять про все, що сталося.

Вони заходили в дім, розповідаючи один одному про останні пригоди, ділячись емоціями, страхом і радістю. Кожен крок, кожен сміх, кожна дрібниця відчувалася як завершення великої подорожі і початок нового дня, де на них чекає домашнє тепло, маленькі непередбачувані радості і… нові пригоди.
І навіть маленька Арі, стоячи і махаючи ручками:

— Ба! Ба! Йе! — показувала, що її радість безмежна, а короткі вигуки звучали дзвінкіше будь-яких слів.

В цей момент відчувалося, що навіть після хаосу, після сміху машини, після дощу і рожевих кіл на асфальті — життя продовжується, і вони готові зустріти його разом.