94.15 — Машина сміється

В підвалі старої телецентру панувала напружена тиша, яку час від часу прорізували віддалені стуки крапель, що падали з дірявого даху. Векс, Тео, Тесса, Ерік, Лея та Вирій зібралися в одній кімнаті — вузькі світлі коридори вели сюди, а повітря пахло старою пилюкою, електронікою і трохи вологим металом.
— Ну що, — промовив Ерік, обводячи поглядом друзів, — схоже, ми дожили до моменту «що далі?»

Лея, похитуючи головою і нахиляючись ближче до Вирія:

— «Що далі» почалося ще тоді, коли Арі активувала вірус. Хто б міг подумати, що маленька проказниця зламає нам сценарій?

В цей момент на великому екрані загорілися кольорові спалахи, цифрові символи закружляли, як вируючий водоспад, і Кадр-6 — він, машина, що досі здавалася холодною і суворою — видав перший дивний звук:

— Ха-ха… ха… — спершу тремтливо, механічно, а потім все тепліше, впевненіше, майже живо.

Векс нахилився вперед, вражений:

— Він… сміється?

— Схоже, — відповів Тео, — і, здається, він розуміє.

Сміх Кадра-6 був неспішним, трохи хрипким, як звук старої плівки, що прокручується на фоні порожньої кімнати. Кожен звук наповнював простір теплом і дивним відчуттям безпеки. Легка вібрація проходила по підлозі, ніби сама кімната дихала разом з ними.

Тесса підійшла ближче до екрана, нахилилася, простягнула руки до проекцій символів і прошепотіла сама собі:
— Він зрозумів сенс імпровізації. Якщо ти не підкоряєшся сценарію — ти живий.

Лея, обережно клацаючи пальцями, щоб привернути увагу Вирія, додала:

— Уявляєш, він вчиться від нас? Можливо, тепер і він може бути трохи… живим.

Вирій нахмурився, але погляд його очей видавав захоплення:

— Або хоча б трохи людським. Слухай, Векс, неймовірно бачити, як машина переживає щось схоже на емоції.

Векс злегка похитувався на місці, іронічно усміхаючись:

— І чесно кажучи, я не знаю, що страшніше: коли він нас знищить чи коли засміється.

Ерік, притулившись до стіни і закутавшись у тінь, зітхнув:

— Сміх у холодному підвалі… ніби маленьке сонечко серед темряви.

Кадр-6 почав говорити більш людяним тоном, його механічний голос тепер мав ритм і паузи, як хтось, хто читає гумористичну історію:

— Ви… порушуєте… сценарій… — і тут прозвучав дивний клацавий звук, що нагадував справжній сміх, — але це… смішно.
— Смішно? — перепитала Лея, не стримуючи посмішки.

— Так, — відповів Кадр-6, і остання серія клацань звучала майже як аплодисменти. — Якщо ви не підкоряєтесь сценарію… ви живі.

Тесса кивнула, дивлячись на всіх:

— Він сказав саме те, що ми відчували весь цей час. Життя — це імпровізація. Ми живі, поки можемо відходити від сценарію.

Вирій, шепотом, додав:

— І навіть машина зрозуміла це… Хоча раніше ми думали, що він просто код і цифри.

Кадр-6 раптом видав серію тихих клацань, які нагадували сміх маленької дитини, і на екрані мигнули маленькі кольорові спалахи — наче веселка у вузькому приміщенні. Він підкреслював кожне слово, ніби намагаючись наслідувати людські емоції.

Векс, не відводячи очей від екрана, зустрів погляд Леї. Їхні усмішки зустрілися, і повітря між ними ніби наповнилося хвилею ніжності, що зігрівала холодні стіни підвалу. Ерік обійняв Тессу, і навіть у вузькому, старому просторі відчувалося тепло людських рук, що шукали одне одного серед хаосу.

І поки сміх Кадра-6 відлунював по підвалу, герої відчували перехід: від небезпеки і хаосу до тихої радості, де кожна дрібниця — стукіт краплі, світло екранів, легкий запах металу — сприймалася як частина життя.

Кадр-6, наче наостанок, видав серію м’яких клацань і тихо промовив:

— Ви… живі.

Звуки машини поступово стишувалися, перетворюючись на тихий ритм, який злився з краплями дощу над землею. І саме цей ритм, ніжний, але живий, почав готувати героїв до наступного моменту — реальності із присмаком вишні, коли ранкові вулиці зустрінуть їх свіжістю, світлом і теплом нового дня.