92.13 — Мить, що зварилася

Світ перестав бути світом.

На мить усе розсипалося на крупинки світла — золоті, блакитні, срібні — вони кружляли довкола, як чайні листочки у вирі, коли вода вже сягнула межі кипіння.
Здавалося, що сама реальність… заварювалася.

Повітря стало густим, тягучим, пахло теплом і спогадами, а під ногами наче не було підлоги — тільки хвиля часу, що котилась під ними, як тепла річка.

І раптом…

Усе зупинилося.

Одним глибоким, рівним подихом світ втягнув назад себе.
Світло зібралося в центрі зали.
Звідти народилася постать.

Спочатку — тінь.
Потім — обриси.
Потім — очі, що світилися кольором старих книжок і недосказаних історій.

І перед ними стояв він.

Справжній Аурель.

Не дитина.
Не старець.
Не хаотичний жарт реальності.

Аурель у тому віці, в якому він мав бути.

Високий, спокійний, з тихою усмішкою, яка знала трохи забагато.
Його волосся було розпатланим, але вишуканим.
Його пальці — довгі, тонкі, зі слідами чорнила, часу й магії.

Аурель зробив крок.
Зала відповіла.

Світло у лампах заспокоїлось.
Столи випростались.
Горнятка перестали тремтіти.
Окріп у чайнику пирхнув, ніби сказав: «Ну, нарешті хтось нормальний».

Час вирівнявся — чути було, як він клацає, мов механізм, що знову знайшов ритм.

Аурель підвів голову, вдихнув повільно, хрипкувато — так, ніби повернення до власного часу далося йому дорого.

— Ви… зробили це, — прошепотів він, і голос його був теплий, трохи втомлений, але щасливий. — Ви повернули те, що я загубив.

Він підійшов ближче й зупинився перед кожним.

Перед Леєю

Він схилив голову, м’яко.

— Ти була моєю рівновагою, Лейє. Ти дала цьому ритуалу серце.

Лея розгубилася, але її очі світилися.

Вирій стояв поруч, руку на її талії не відпускав ні на секунду.

Перед Вирієм

Аурель торкнувся його плеча, дуже легко.

— А ти… сила, яка не боїться тремтіти. Це важливо.

Вирій буркнув щось нерозбірливе, але Лея знала — він зворушений до кісток.

Перед Векс

Він усміхнувся лукаво:

— Ти вкрала найнебезпечнішу річ виміру й зробила це красиво. Якби я мав криштальний кубок за стиль — він був би твій.

Векс гордо змінила поставу.

Перед Тео

Він легенько торкнувся його щоки:

— І ти… ти сміявся крізь страх. Це найцінніше в лабіринті часу.

Тео надувся:

— Я не сміявся, я страждав.

Аурель підморгнув:

— У часі це майже одне й те саме.

Перед Еріком

Він подивився на нього довше, ніж на інших.

— Ти тримав. І тримав правильно. Такі руки не кожен має.

Ерік кивнув коротко, але в очах промайнуло тепло, гордість і щось глибше.

Перед Тессою

Аурель зупинився.
На секунду — просто дивився.
Його погляд був пронизливим, але м’яким, як тепла тканина.

— А ти… — його голос став ледь чутним. — Ти принесла ритуалу сміх. І віру. Навіть коли не віриш у себе. Це рідкість, Тессо.

Вона проковтнула повітря, бо щось стиснуло у грудях так, ніби світ один раз обійняв її.

Ерік одразу взяв її за руку.
Гарячою долонею, впевненою, щирою.

Аурель відійшов на крок назад, розкинув руки — і вся зала спалахнула м’яким золотим світлом.

— Час… повернувся, — промовив він. — І це завдяки вам.

Підлога під ними тихенько завібрувала.
Повітря стало теплішим.
Навіть чайник смиренно зітхнув, випустивши кільце пари у формі серця.

Аурель заплющив очі й прошепотів:

— Дякую. Всім вам.

Тихий, довгий поцілунок

Тесса стояла поруч з Еріком — ближче, ніж зазвичай.
Його рука ковзнула до її талії.
Її пальці лягли на його груди, відчуваючи кожен подих.

Коли світло стало зовсім м’яким, теплим, майже домашнім — Тесса підняла погляд.

— Ну… ми змогли, — сказала вона тихо.

Ерік нахилився ближче:

— Ми завжди зможемо.

І він поцілував її.

Не швидко.
Не пристрасно.
Не так, як у моменти ризику чи адреналіну.

А довго.
Тихо.

Ніжно.

У цьому поцілунку було все:
— полегшення,
— вдячність,
— тепло рук,
— затишок двох, які вижили у хаосі,
— і трохи солоного присмаку цукру, що досі висів у повітрі.