92.3 — Лабораторія, якої вже нема, але вона чекає

Дорога до старої лабораторії CL-X була дивною — ніби вона не просто вела до минулого, а тягнула його за собою. Тиша за вікнами машин виглядала не природною, а створеною: штучною, надто чистою, ніби хтось вимкнув усі фонові звуки світу.

Повітря теж дивилось на них із підозрою.

Сонце висіло над горизонтом густою золотою монетою, але не випромінювало тепла. Воно застигло, зависло у моменті, ніби забуло рухатись. Легкий вітер колихав трави вздовж дороги, але шелест був дивно приглушеним — так, ніби хтось наклав поверх природи тонку плівку зі звукозаглушенням

Навіть машини їхали тихіше, ніж мали б.

Альфа сидів на задньому сидінні між Леєю та Вирієм в першій машині, як чемний, але стурбований пес-детектив у відрядженні. Він не відривав погляду від заднього вікна — і кожного разу, коли його тінь у відображенні дзеркала з’являлася із затримкою, він глухо гарчав.

Лея гладили його по голові щоразу, коли він бурчав.

— Любий, все добре… це просто… — вона намагалася підібрати слово.

Вирій хмикнув:

— Нічого тут не просто.

Альфа згодно тикнув носом у його лікоть, ніби підтверджуючи.

У другій машині їхала Векс із Тео.

Тео напівлежав на сидінні, притиснувшись плечем до її руки, а вона час від часу гладила його долоню великим пальцем — так повільно, так м’яко, що Тео щоразу ледь не стикався з власним серцевим нападом.

— Може, трохи менше? — попросив він, коли його вуха вже були червоні, як стиглі вишні.

— Ні, — сказала вона спокійно. — Мені подобається дивитись, як ти червонієш.

— Це… жорстоко.

— Це любов.

Вона підморгнула, і він одразу розслабився, хоч і тихенько прошепотів:

— Я сьогодні точно помру romantic death…

У третій машині сиділа Тесса й Ерік.

Тесса дивилась уперед, але думками була там, де не хотіла бути. В її руках була легка тремтіння — ледь помітна, але невідворотна.

Ерік бачив це, навіть якщо вона мовчала.

— Як ти? — тихо запитав він, обережно торкнувшись її пальців.

Вона не відвела погляд від дороги.

— Нормально… Просто… — слова тонули. — Дивно повертатись сюди.

Ерік нахилився ближче, так, щоб його чоло торкнулося її скроні.

— Я тут. — Його голос був теплим, глибоким, заспокійливим. — Ти не одна. І не будеш.

Вона видихнула й дозволила собі на кілька секунд покласти голову йому на плече.

— Дякую, Еріку.

— Завжди

На мить їй здалося: його руки — це єдине стабільне, що залишилося у світі, де час почав поводитися, як розбещене кошеня.

Локація

Коли вони нарешті доїхали, місце зустріло їх таким густим мовчанням, що хотілося кашлянути, щоб його порушити.

Лабораторія CL-X стояла на відстані кількох кроків — величезна, зламана, покинута.

Вона виглядала так, ніби гігантський бетонний звір колись змагався з часом, програв, впав — і ніхто не прийшов його добити.

Частина стін усе ще трималася на місці: потрісканий бетон тягнувся вгору, як обвуглені пальці.

Металевий каркас був скручений у дивні форми, наче хтось брав цей каркас і пробував скласти з нього орігамі.

Під ногами хрускотіли уламки плитки.

У тіні стояв старий прилад — поржавілий, схожий на шафу, але дивилися на нього так, наче він міг прокинутись.

Повітря тут пахло пилом, застарілою хімією… і пам’яттю.

Лабораторія виглядала мертвою.

Але водночас — так, ніби вона дивиться.

Ніби вона слухає.

Ніби вона чекає.

Тесса зупинилась на півкроці до входу.

Дихання збилося.

Літери зі спогадів піднялися, як пил.

Її пальці раптом стали холодними.

— Ні… — прошепотіла вона. — Я… думала… буде легше.

Ерік одразу опинився біля неї — закрив, обгорнув, став теплим щитом.

Він пригорнув її так, що її лоб торкнувся його грудей

— Ти не мусиш заходити, якщо не готова, — сказав він тихо, обережно, так, ніби боявся, що слова можуть її поранити.

— Я готова. — Вона вдихнула глибоко. — Просто… секунду

Ерік провів пальцями по її волоссю.

Торкнувся щоки.

Поцілував у скроню — ніжно, довго, мовчки.

Цей поцілунок був як промінь світла в місце, де сонце не наважувалось світити.

Тесса торкнулась його щоки, подарувавши маленьку усмішку — втомлену, але справжню.